Таня (сміючись). Зіля чогось боїться мене, як огню.
Катря (бере кочергу, йде до дверей). Вірте йому! Вони всі вміють прикидатись. А знаєте, Таню, що він казав мені сьогодні?
Таня. Ану, що?
Зіля. Що-ж я тобі казав?
Катря. Каже (сміється): „ну, що за ловка наша вчителька, так і де її шукати такої!“
Таня. То ви такий, Зіля? А я думала, що ви смирненький, що ви дитина.
Зіля. Та щоб я пропав, коли я казав їй таке. Вона меле й сама не знає що.
Таня. А хіба вже я така погана, Зіля?
Зіля. Я в цьому ділі нічого не тямлю.
Катря (глузливо). О?! Чи й не тямиш! А хто оце зараз казав, що цю науку ще в школі проходив? Ви стережіться його, баришне! (Пішла, сміючись).
Таня. А що було-б, Зіля, коли-б я у вас справді закохалась?
Зіля. Коли-б справді? Ну, тоді-б видно було. (Сміється). Спробуйте.
Таня. Спробувать? (Сміється). Чудак ви, Зіля… (Зітхнувши). Ні, Зіля, моє вже минулося. Вже мені ні до кохання, ані до женихання. Стара вже я.
Зіля. О, вже й стара! Вже й у старі шиєтесь. Мені аж жаль стає, що ви таке думаєте про себе.
Таня (суворо). А вам що до мене, Зіля?
Зіля (спохватившись). Мені — нічого. Я — що-ж…
