Тільки-ж ти, Зіля, хоч і жид, а макуха: ходить-ходить, торочить ка-зна-що, таке, що воно молодій дівчині ні до чого. Мало не що-вечора стіни тут витираєш, а користи з тебе ніякої. Була-б я баришня, я-б давно виперла тебе звідціля, щоб даром і хати не холодив та жалю не завдавав. Чи ти дурний, Зільку, дівчат не любиш, чи приступити до них не вмієш.
Зіля. Гм… мудра наука приступить: взяв отак за одну руку… (Бере Катрю за руку), а другою отак… (Починає жартувати).
Катря (не голосно). Та ось геть! Одчепись, у мене й без тебе є кому обнімати… Чуєш, Зільку! Скажений! Ой, господи, та хоч-би ж обнімав доладу! Зільку! Навісний! Геть, кажу, бо як стусону, то й покотишся! Зільку! Баришня-ж почують! (На хвилинку перестає пручатись, змовкає, пригортається, далі відразу одпихає). Геть ік лихій годині. (Поправляє косу).
Зіля. Ну, що? не вмію? Я цю науку, дівчино, ще малим проходив! Тільки Зілько ще не здурів і він знає, куди приступити можна, а де — треба й совість мати.
Катря. Нічого ти не знаєш, Зільку! (Підходить ближче, інтимно). Ось слухай сюди, що я тобі казатиму.
Зіля (цікаво). Ану, кажи.
Катря. Знаєш, Зільку, колись було баришні дуже сумно самій, то вона й каже: „піду оце в крамничку та хоч на Зілю подивлюся, бо у нього, каже, очі, як криниця безодня“.
Зіля (дивиться на неї пильно). Яка криниця? Що ти морочиш мене! (Жартує).
