Таня (одповідає механічно, не одриваючись од своїх думок). Дурниці, Катре! Ніякого діда Панаса немає, то школярі пустуючи вигадали.
Катря. Хоч і вигадали, а все-ж якось сумно. (Перегодя). Про віщо ви все думаєте, баришне?
Таня. Так… ні про що. Слухаю, як десь щедрують дівчата. (Наспівує).
За тучами, за хмарами
Сонечко не сходить
Катря. Не сердіться, баришне Таню, що оце я вас запитаю. (Осміхаючись). Ну, чи ото воно вам ніколи й не кортить погуляти з паничами?
Таня. Може коли й покортить та й перестане.
Катря. Не знаю, як ото можна висидіти стільки молодій дівчині без хлопців! М'ясниці всі, пилипівку били голову з тими школярами, дождались свят — людям гульня, аж пищить, а ви й святами нудите світом у цій озії. На мене — то й тижня не всиділа-б так: кинула-б і школу і школярів та й втікла-б.
Таня. Куди-б же ви, Катре, втекли звідціля?
Катря. Та куди-ж? На досвітки. Куди-ж мені, дурній, більше тікати? Инша, вчена, може-б у город подалася, а я — тільки й дороги знаю, що до своїх хлопців. Бо мені здається, що краще, як у нас на досвітках, то вже й у світі немає.
Таня. Ніби й справді так гарно?
Катря. А правда. Нашій сестрі тільки й на думці, аби з хлопцями пожирувати. А ще як лучиться коли підночувати з гарним хлопцем, то немов тобі аж крила одростуть. (Трохи
