Пл. Гавр. Я й не кажу, що подавай мені придане зараз. Всі кажуть, що я тільки й бігаю за грішми. Не приданого шукаю я собі: пари вірної. Хай буде, як кажуть, хоч у одній льолі, аби до любови. (Дорош нудиться, хникає, далі знову вслухається). А ходити в мене буде в чому. Кажуть люди, що у мене єсть дещо і не буду критися — єсть. Оце візьму сьогодні в одній сорочці, а завтра вона ходитиме в мене, як полковниця. Та що казати: панувала-б у мене краще, ніж друга за попом… та я й кажу…
Голос за садом. Федоро! Який там тебе хапун ухопив? (Спокійніше). Так немов у воду впала молодиця. (Федора швидко набирає велику ложку варення).
Пл. Гавр. (Помітивши те, відразу змовкає). Кхм… (Поперхнувся). Ну, що-ж, як, Федоро, варення не переварилося?
Федора. Ні, саме добреньке.
Пл. Гавр. Ану покуштуй ще оцього. (Дає иншу банку). Це з кизелю. Найкраще, я ухвалив його до чаю. Трішечки, пів ложечки покладеш його в стакан, то такий дух піде од нього, як із вина. Воно тільки для духу й гарне.
Федора (пробує). Воно й так хороше. (Заговорює). Ви оце кажете, а я й думаю: добре-ж ото, як кому доброму доведеться панувати на вашому добрі, а як бог-зна кому доведеться, то й за чуже буде жаль. (Тимчасом набирає ложку варення, моргає на Дороша). Ось на, Дороше, й ти покуштуй, яке добре.
Дорош (гидливо кривиться). Ве-е…
