збудуємо гуртом золоту піч“. Сміється: „може й на поріг, каже, не пустите“.
Максим. Це як нам батько під чаркою: „учись, сину, не бороню тобі й боронити не буду, з останнього витрачатимусь; помагав тобі і буду помагать, тільки гляди: коли вивчишся, то щоб ти мене змалював зо всією моєю родиною, та й не тоді, коли я плачу, а тоді, коли я співаю“… А далі до людей прищурить око: „де там, каже, панів вража дитина буде писать, панів та генералів, та ще хіба отих, що голі танцюють, а на батька й фарб пожаліє“. — „Ні, кажу, тату, змалюю, найдорожчих фарб не пошкодую, а батька таки змалюю. Змалюю, на столі поставлю, приберу квітками, панів наскликаю… А подивіться, скажу, пани, якого я батька маю“.
Пріся. Цікаво було-б років так через п'ять-шість зійтися та побачити, що з нас вийде.
Кость. А гарно-б було. Замість, скажемо, соромливої нашої Настуні приїздить яка-небудь знаменита оперна співачка.
Настя (соромливо, сердито). Таке й вигадуєте, я й слухать не хочу.
Максим. Нічого, Настуню, не турбуйся: голос у тебе такий, що послухать буде що… Ти думаєш, що там уже справді співають такі, що й на світі немає, поїдемо в город, то ми їм покажемо селюків.
Кость. Зробім таку умову: через сім років з'їхаться нам усім до свого села.
