Пріся (смутно осміхається). Мабуть, таки чи не судилось мені й справді піти в черниці. Хоч- би було одно літо нагулятися у волю… Ех…
Максим. Прісю, погуляйте сьогодні, що вас за неволя жене? (Усі просять).
Пріся. Коли-ж мене дома дожидають. Мабуть спать не лягали. (Павза, в якій Пріся стоїть у нерішучій позі). Там-же тепер зо мною носяться як із цяцькою. Е-ге! Тепер я у їх найкраща дочка.
Кость. З якого це часу?
Пріся. Саме з того часу, як почала зароблять гроші та їм посилать. Инколи батько закидає на ви.
Всі. Ну? (Сміються, Пріся осміхається).
Пріся. Прямо сміх розбирає: „ви себе вже не трудіть, Єфросинія Петровна, мужицькою роботою, у нас є кому робить на городі“. (Думає). А раніш було: „проклену, одречусь, вижену, щоб і пам'яти твоєї не було у нас“. Книжки було порубає, чоботи сховає, їсти не дає. А я таки влучу було час, подамся знову у місто, а там у Миколая Івановича виплачусь добре, розкажу все до каплі. А він уже закличе було батька, та як почне умовлять, як почне усовіщати, горілки йому ставить, а батько горілочку люблять, особливо на дурничку, — ну й розм'якне було і сльозу пустить: „хіба я тобі ворог, моя дитино, учись, коли вже така твоя охота“ Тільки не на довго: на другий день знову з батогом ходить під школою та визирає мене з-за воріт. Ну, і в мене серце було, як скам'яніло, надумалась, як не пустять
