Андрій. Ну, тепер — тихо! Дивіться сюди: оце буде дві квітки — це лілея, а це королевий цвіт. (Показує на Ївгу і на Санька). А я буду за автора. Тепер слухайте… (Починають інсценізацію вірша Т. Шевченка „Лілея“).
Дід Петро. Добривечір! (Дивиться по хаті, набачивши своїх, кричить). О, бач, де вони! Послав одну, як у воду впала; за нею другу — і другу як хапун ухопив! Чого це ви?
Ганна (спиняє). Та ось підожди трохи! Ось цить!
Дід Петро. Чого — подожди? Мені ось їсти, аж за печінки смокче, а вони роти пороззявляли тут. Додому!
Ганна. Та кажу-ж — зараз! Не вмреш — наїсися…
Дід Петро. Та що-ж тут таке?
Ганна. Ось цить…
Андрій. Почнемо наново.
Починають наново. В кінці школярі плещуть в долоні. Дорослі задивовані переглядаються, кивають головами.
Надія. Дивіться! Отаке й придумають і вигадають!
Дід Петро (тихіше). Та що-ж це тут діється? Театр який, чи що?
Санько. Завтра, діду, у нас у школі Тарасове свято, то все оце ми будемо у школі показувать.
Дід. Якого це Тараса?
