його тепер і знайти, а ви його мені завозите, помнете.
Школярі. Ні, ні, тітко! Ми будемо його глядіти. Дайте.
Варка. Добривечір!
Надія. Доброго здоров'я.
Варка. Питайте, чого я прийшла до вас?
Надія. Скажеш.
Варка. Оце посідали за стіл вечеряти, кинулись, а соли — ні дрібочка. А наш старий, коли не буде соли — й їсти не стане. То чи не розжилась-би у вас трохи?
Надія. Добре. Сідайте в нас.
Варка. Немає коли, сусідо…
Ївга. Та не дасте, тітко?
Михайло. А що-ж то у вас за свято завтра?
Андрій. Завтра роковини нашого великого поета — Тараса Григоровича Шевченка.
Федь. Отого, що в його отакі уси (показує), що написав „Кобзаря“. Може чули?
Михайло. Це того, що казав:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…
Чому-ж не чув? — Чув.
Варка (підходить ближче). Це може того „Кобзаря“, що читають з його:
Не слухала Катерина
Ні батька, ні матки,
Полюбила москалика,
Та й не мала гадки…
