Дівчата (нетерпляче). Що-ж таке? Що таке?
Марина (витирає губи). Ось слухайте-ж мене, мої голубочки, всю чисту правду буду вам казати — не збрешу ні на от стілечки! (Показує кінчик мизинчика). Сидимо ми в Юхимихи в сінях, позачиняли двері, прослали долі рядюжку, говоримо. Я почала було розказувати їм про русалок, а далі згадала, що я вдома покинула хату не заперту… (Відразу змовкає, злякано б'є в долоні). Ой, боже мій! Це-ж я так і не навідалась додому! Що-ж це я собі думаю!
Одарка. Та не бійся, що там станеться їй?
Марина. Еге! не бійся! (Смутно). Двері покинула одчинені, в хаті — ні духа, щось вшелевкається та все геть повиносить із хати! (Трохи подумавши, швидко підводить голову вгору). Господи, пошли, щоб ніхто нічого не вкрав із нашої хати! (Далі вже спокійно розповідає). Ну, от я й кажу дівчатам: піду я погляну на хату, а тоді вернуся та й докажу. Тільки одчинила я сінешні двері — коли щось у мене попід руками — та шусть у сіни. Глянула на нього: матіночко моя рідна! — патлате, та волохате…
Одарка (з радощів не всидить на місці). А що? А що? Я-ж казала! Я-ж казала?
Катря (до Одарки). Та ось цить! (До Марини). Ти його добре роздивилась?
Марина. Своїми-ж, своїми очима бачила.
Одарка (перебиваючи). Таке як баранчик — правда?
Марина. Де там тобі, як баранчик — більше! Таке буде, як добре теля.
