Василина, А де це тут той вітер, що дівчині не дає спати? (Побачивши Тимоша). О, а це-ж що за почвара сидить під хатою?
Тиміш. Я собі прохожала людина: сів трохи спочити.
Василина. А не пішов-би ти, прохожала людина-парубче з-під вікна під три вітри? Бо як візьму рогач та займу з-під хати, то й куди тікати не втрапиш!.. Чого тобі треба тут? Що ти забув у нас? Немає тобі иншого місця сісти?
Тиміш. Це, бачте, так ваша хата, тіточко, мені вподобалась: іду собі, дивлюся: хатиночка, як лялечка, біленька, веселенька, думаю собі — дай я посижу трохи коло цієї хорошої хати.
Василина (здержуючи осмішку). Бач — яка лисичка. Іди-ж ото і не базікай мені отут! Не вспів слова сказати дівчині, та вже й із цілуванням липне! Що це вона обцілована в мене, чи як? Не годиться, батьків сину, так робити. Де це так добрих батьків діти гуляють?
Тиміш. Тіточко, що-бо ви кажете! Та я й слухати соромлюся, як ото хто про цілування говорить! Тож од бога — гріх, од людей сором. Хіба-ж я цього не знаю! Та коли я що, або що…
Василина (не втерпівши сміється). І де воно зародилося отаке?
Тиміш (улесливо). Тіточко, пустіть!
Василина (набирає суворого вигляду). Кого? Куди?
Тиміш. Може ви гадаєте, що в нас на вулиці яка пустиня. У нас, тітко, немає того, як
