Катря. Бо мені досадно, як ото воно стовбичить отут без діла!
Таня. Годі вже, Катре! Подуріли трохи, й буде…(Смутно).
Катря. Е-е… Бачу, не буде з вас сьогодні людей. (Зітхає, встає).
Таня. Катре! Ви додому? Скажіть-же батькові, щоб не барився. Та кухні не забудьте замкнути…
Катря (дивиться на ялинку). Треба хоч сьогодні потанцювати біля цього гільця! (Пританцьовує. Далі сміючись одходить). На добраніч вам! Хай-же вам крутиться та спиться, та ще дядько Панас присниться, а мені, може, вдасться й погуляти. (Іде, біля порогу повертається). Що мій королевич як сокіл! Він-же, як вітер, закружить мною. (Ніжно). А я-ж, як та хмелинонька, обів'юсь круг нього. Та й зорі в очах потьмаряться! (Пішла).
Таня (смутно). Ось і Катря пішла вже… Усі кудись поспішають, усім радість, свято. Мабуть, Зіля, нас всього тільки двоє таких і єсть на світі, що немає куди йти.
Зіля. Мабуть найкраще, Зілю, зробимо, як підемо додому спати, а то щось наша Тетяна Васильовна зовсім сьогодні розкисла. (Накидає сіряк, підходить до Тані). Добраніч! (Дає руку).
Таня (не прощаючись). І ви, Зіля, кидаєте мене? Що-ж мені тепер робити? Сяду та й буду рюмсать. (Схиляє голову, в-жарт хникає).
Зіля. Ну, а я буду підтягати за вами: маленька
