Таня. А все-ж таки, Зіля, сумно, й сумно, й сумно… (Зітхає. Наспівує без слів мотив: „За тучами, за хмарами“). Знаєте, що я бачу, Зілю? Там десь за снігами, за сонними лісами, за темрявами бачу я огні… Море огнів! Море шуму! Море гуку!
Зіля (біля другого вікна). А де-ж воно? (Приглядається). Ага! Бачу, бачу…
Таня. І бачу я велику залу: паркети, квітки, блиск, золото — очі сліпить!
Зіля. І-і! Й дивитись не можна — хоч затуляйся! (Дивиться в муроване вікно, накривши рукою очі).
Таня. Тихо крутяться пари, тихий шум ходить од шовків, вітром ходять хвилі дорогих пахощів, а здалеку — не знати звідки, лине музика: трам-тра-рам-там… Хто-ж то соромливо стоїть у тій залі з червоною квіткою в косі? Чи то-ж не наша Таня, учителька із Заболотнього?
Зіля. А хто-ж то зазирає туди у вікно, щоб хоч глянути на ту вчительку. Чи не купець із Заболотнього, Зіля Гаєвський?
Таня. І бачу я: підходить до неї стрункий, високий. Хто він такий — не знаю. Може, князь, може, граф. Помітно тільки родовиту пиху, аристократичне виховання.
Зіля. І бачу я: підходить до Зілі ззаду якийсь дядьо, як світ. Хто він такий — не знаю: може, дворник, може, городовик, і жене купця Зілю в три вирви з-під вікна. (Осміхаючись, одходить од вікна. Посвистуючи, уважно оглядає свої чоботи, одежу. Далі сідає на скам'ю. Діловитим тоном). Тетяно Васильовно! (Таня замарившись мовчить).
