— Уже не сердишся? — легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.
— Сержуся, — і буду сердитися що довго-довго…
Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснялося тихою, блаженною усмішкою.
Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.
Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно. Ніяк вона тій княгині не догодить, ніяк не втрапить зробити по її, ніяк не звикне її мамою взивати.
— А де-ж твої мама та тато рідні? — питається Яків.
— Мама вмерла, а тата у мене, Якове, зовсім немає.
— Як? — хіба ти…
Яків не доказав — холодком війнуло йому поза спиною, ударило в голову, як молотком: „байстрюк“ — подумав він з острахом.
Наталя, ніби догадалась, що він думає, мовчки, гаряче пригорнулась до його щокою.
Чинилося диво: ні огиди, ні ворожнечі Яків не одчував у собі до цієї страшно грішної, як йому думалося, дівчини.
„Бідна-бідна“ — казав він собі в думці і серце його стискалося од жалощів: „байстрюк“.
А Наталя жалілася йому далі, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою; дражнять її не гарно і немає кому їй пожалітися. Княгиня така сувора, і Наталя її боїться, бо вона все їй докоряє, з тих кімнат у сад не
175
