Отемніли зелені лани, що слалися десь горою за селом. Тьмарилось синє небо. Над землею насувались тихою задумою присмерки.
Микиті в-осени мине чотирнадцятий. У Микити широкі плечі, великі уші і стрижений драбинкою чуб на голові.
У Микити цупкі, зашкарублі руки од роботи, як у дорослого. Чоботи на йому з грубого, доброго товару, рукава на свиті — ремінем облямовані, як у діда Танасія, що в його Микита другий рік служить за челядника. І ходить він так, як дід Танасій, — повагом, легенько перехиляючись із одного боку на другий; так і брови насупить і говорить так, — не зразу, подумавши.
Дід Танасій не без того, щоб коли не нагомонів на його, часом і за чуба скубне, а за очи хвалить хлопця — „буде, каже, колись хазяїн“. Микита знає це. Вирішив твердо: буду робить, буду слухать — будуть з мене люде.
Микита попрохався святом провідать матір. Не так провідать, як поглянуть хазяйським оком, що там чиниться дома: як приїхала сестра з міста — пішов поговір, що там заводиться пустиня. Гризе непокій серце Микиті: „де вона взялась на мою голову! — ославить наш рід“…
Іде помалу Микита городами, садками — комусь жаліється.
— „А мені оце такий клопіт, такий клопіт…
— „А який же вам клопіт, Микито Романовичу?
— Та приїхала оце сестра з міста…
