— Коли-б хоч кусок дерева погризти, аби не нудило так, — думав він; та він добре пам'ятав, шо ще вчора ввечері він доїв останнього бублика. Ковтнув слину і став прислухатися знову до слів Петльованого.
Аж той чогось спинився, замовк, покліпав очима і, перемінивши голос і почервонівши, стиха промовив:
— Слухай, земляче, — чи не знайшлося-б у тебе того… чого-небудь іззісти, хоч хліба шматок… я, бачиш, сьогодні забув пообідати, так немов того…
Недбай підвівся з ліжка, почухав голову…
— Така, брате, справа, що хоч заріж — нічого не знайдеш, — винувато промовив він.
— Ага! — скоренько сказав Петльований і ще більш почервонів, — ну, нічого, я так…
Недбай подумав, подумав і швидко майнув у двері, що вели до класу.
Петльований, здивований і зацікавлений, пішов слідом за ним.
Місяць світив у сумні вікна класу; темніли школярські парти довгими рядами, виглядала серед класу дошка. Недбай ходив поміж партами й шарив під ними руками.
В кімнаті вони стали розглядати, що попалося йому в руки.
В пригорщі у Недбая була ціла купа житніх сухарів, що покидали колись у класі школярі. Сухарі були цвілі, припали пилом і зовсім не мали вигляду шматка хліба; більш скидалися на шматки трухлої кори, або на куски жужелиці. Недбай уважно оглядав їх до світла, обдував з їх пил. Петльований, перехилившись через
60
