ника. Сам собою розкуйовдився чуб, розстебнувся мундир, чорні очі горіли упертим огнем і з мундира з шпагою аж випирався первісний гайдамачище.
Замовкли всі, дивляться з острахом.
— Ось-же що, хлопці, — промовив він, гаряче оддихаючись, — коли вже співати, так не такої!.. У нас на Поділлі ось як співають…
Воронюк кулаком розгладив уси, щось нове блиснуло в його очах, хитнув по-мужицькому головою.
Здавалось, загримів десь на небі грім:
За Сибіром сонце сходить —
Хлопці, не дрімайте!
Та на мене, Кармалюка,
Всю надію майте!..
Дикий, нестриманий голос трощив і ламав усе в кімнаті, виривався з тісних стін на простори, на степи, мов сама та давня, затоптана та в мури забита козацька воля…
Заскреготав зубами, тарахнув кулаком по столу. Посипалися, забряжчали череп'я й шклянки.
Повернувся, пішов мовчки, повагом…
І на спині шкарубився мундир на йому, мов шкура на вовкові, накучмився чуб, а на шиї теліпався, розсунувшись, зім'ятий шовковий галстук, як на бикові налигач.
На мить усе в кімнаті заніміло…
1914.
