— Ну, от і гаразд! — каже батько, — тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи може в тебе вже є на приміті яка?
А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже вподобалась йому чорнобрива Ганна — ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
— Ганну хочу, — промовив Василько сміливіше.
— Ганну, то й Ганну, — згожується батько, — тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова… та може ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слід було-б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
— Ну, то не будемо-ж і гаятися, — каже далі батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! — гукнув до матери.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той