обхвативши руками за шию, воркувала над їм кругленька, пухка, як пампушечка, пані приставша і цілувала його в лице. — Вставай, серденько, та підемо спатоньки.
— І піду!.. на смерть піду, бо за правду страждаю! — і зразу одкинувши голову, грізно заспівав:
Кинувся од свого голосу, лупає очима; десь далеко миготять холодні зорі, з темряви близько схилилось повненьке лице жінчине, осміхається.
— А хто це зараз співав тут? — хрипко, стурбовано спитав він.
— От тобі й маєш? — регоче жінка, — та хто-ж — сам вигукував зо сну; та ще якоїсь такої… ходім, серце, спати.
Андрій Петрович пролупався, став пригадувати, роздивлятись.
А ніч — чарна, блискуча — тихим маршем пливла кудись у золотих зорях, з бунчуками, з булавами, з короговками, вибиває десь за горами в голосні бубни, у срібні сурми радісно сурмить…
— Ні, цього не можна одкладувати далі! — рішуче промовив Андрій Петрович, — треба зараз-же сповістити кого слід. Хай як-найшвидше беруть його звідціль!
— От що, Олюсю! — звернувся він до жінки, — спати вже швидко не буду. Скажи Марині, хай позачиняє віконниці, — до світа треба написати одну бумагу.
А в лузі під калиною полощеться зірка в криниці, золоті ключі витягає.
247
