Яршоенко підняв вище шапку й задивився.
— Та тут чудно якось, — промовив він, — немов справді наворожено.
Женя жартовливо глянула на його і промовила з лукавою осмішкою:
— Чи не сісти-б нам під млином спочити?
Ярошенкові щось стиха тьохнуло в грудях. Проте він спокійно згодився:
— Ходім, спочинем.
— А не боїтеся? — задирливо спитала Женя.
— Байдуже. Моя голова не боїться чару.
— Ви звірились у тому?
— Звірився.
— Ну, держіться-ж!.. — Женя підібрала поли й, легенько грузнучи в снігу, подибала підтюпцем до млина. Широко ступаючи, брьохав за нею Ярошенко. Посідали на трухлому східці на сходах.
Ярошенко насупив брови й почав говорити навмисне про нудні методики.
— Ось не бубоніть краще! — жартом посварилася Женя.
— А хіба що? — дражнився Ярошенко.
— Цитьте! — таємничо, нишком сказала Женя. Ярошенко осміхнувся, змовк.
Дідько повертав щось у млині, аж очі йому випирало з лоба; понадувались зорі, як не лопнуть, місяць осунувся нижче, витріщився на обох, настобурчивши золоті ріжки — дивиться, не зморгне. В прозорому повітрі замиготіли срібно нитки.
— А що, вам нічого не діється? — пошепки питає Женя. Ярошенко лупнув очима.
— Діється. Щось немов кози по спині язиком лижуть.
182
