Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/120

Цю сторінку схвалено

— От, хай Бог криє, Цариця Небесна! — Устя підвелась на постелі. — Гляди, щоб не надумала ота відьма заподіяти їм що-небудь. Бо там хуторські люди прямо криком кричать, що вона їх зведе. Чадом не вдалося подушити, то може знов що надумала?

Максим підвівся й став шукати на комині люльку.

— Бачив сьогодні під церквою кума — підстригся, підголився: мов на вулицю вирядився. Забачив мене — та зразу шаміль-шаміль поза людьми, а очима блиснув на мене, як той злодій. Щось тоді мене торкнуло — треба, думаю, зайти сьогодні провідати хрещеників, та, як на лихо, забув. А вертаючись із церкви, наздогонив Павла Ярового: — Як там сироти? — питаю. Махнув тільки рукою: коли-б, каже, вже Бог прийняв їх краще. А далі й розказує: оце, каже, вчора — мороз, аж дух забиває, а воно, сердешне, через увесь хутір — босе, в одному жупанчику за решетом скаче. Спотикається, за сльозами дороги не бачить.

— Ой-леле… — хитає головою Устя, — коли б та нещасна мати знала — може сама подушила б їх, менше горя у світі знали б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!

— А йому що?… Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.

— Батько!…  зідхнула Устя. — Ой!… вистріляти б таких батьків!… Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люди до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш — вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, уночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім'ю, так немов не було йому інших людий у світі…