них книжок і забавок. Замок є величезний, можна би в нім заблудити. Вількінс оповідав мені (Вількінс се мій машталір), що тут є вязниці у старих льохах! Парк також прегарний. Дерева старі, величаві, по гущавинах повно оленів, серп, кріликів і ріжних звірят. Дідуньо безмірно богатий, але зовсім не гордовитий, як то ви собі думали, що кождий ґраф мусить бути гордий, надутий і неприступний. Дуже люблю їздити з дідунем по сумежних селах. — Нарід тут такий ввічливий, усі кланяються, жінки витають словами: »Нехай Господь благословить«, а се так мило, бо чоловік почувається немов поміж самими приятелями і добрими знакомими. Вже вмію їздити верхом; спершу трясло невиносимо, але я вже привик до сього. Є тут бідний державець. Не мав він чим сплатити чиншу, тому дідуньо звільнив його від сплати, а пані Мільон, господиня, носить йому сама мясо й вино для його хорої жінки й дітий. Я так хотів би з вами побачитися і про все поговорити! Дуже мені також жаль, що Любунця не мешкає разом із нами, але що робити, коли се не може бути. Прошу мені як найскорше відписати.
Щирий приятель
Седрик Фонтлєрой.
|
P. S. |
Льохи, про які згадую, стоять порожні; дідуньо не замикав там ніколи нікого; прошу не боятися. Він такий добрий, всі його так люблять!« |
„Чи все ще тужиш за матірю?“ — спитав ґраф, скінчивши читати лист.
„О, тужно мені за нею, тужно“ — відповів хлопчик; — „безнастанно думаю про неї!“ — Тут присунувся до ґрафа, а кладучи довірчиво руку на його коліні, спитав з нечевя: — „А дідуньо не думає деколи про Любунцю?“
„Адже я її зовсім не знаю!“ — замурмотав сухо старець.
„Я се знаю“ — говорив малий льорд — „і се як раз чудує мене. Вона казала мені приректи, що не буду дідуня ні про що питати… Отже
