Тільки положив, а саночки знову — трісь-трісь!
— Ей, вовчику, — саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать? Що бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.
— Дай же й мені!
— Дак останній.
Проїхали ще трохи…
— Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— Ні, — каже — не поламаю!
— Та вже сідай.
От тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь!… та й розпались!..
Давай тоді його лисичка лаяти:
— Що се ти мені, вовцюгане, наробив?..
Лаяла його, лаяла, а тоді: „Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!“
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю якого дерева?
— А, вовцюгане! як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні… Кажи: рубайся, дерево криве й праве! рубайся дерево криве й праве!
Пішов вовк. От увійшов у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево криве й криве! рубайся, дерево криве й криве!
Нарубав, — тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
— Ну й того не дотепний!.. Сиди ж тут, а я сама піду нарубаю.
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі та так йому хочеться їсти. Обшукав він скрізь лисиччину хату, — нема ніде нічого. Думав, думав… „Ззім бичка та й утечу!..“ Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а сам тоді навтіки… Приходить лисичка,
