Панські примхи.
Оженився козак на панянці,
На родовитій дворянці.
Захотіла вона по панському жити,
Добре ходити, нічого не робити,
Почала козака благати-молити:
— Ти мій милий-милесенький,
Голубоньку сизесенький!
Змилуйся, серце, надо мною
Да уволи мою воленьку-волю:
Продай, милий, вівцю ярку,
Та справ мене, як панянку.
Продай, милий, бички-лички,
Купи мені черевички.
Продай, милий, дві телиці,
Та справ мені дві спідниці,
Продай коней аж дві пари
Та справ мені два жупани, —
Щоб я в свиті не ходила,
Щоб я людей не смішила:
Я дворянського роду,
Не ходіла в свиті зроду,
І не буду ходить,
І не хочу ходить.
Милий думав і гадав, —
Зайняв усе та й продав
Та все милу споряжав,
Щоби просто не ходила
Та щоб людей не смішила,
Бо дворянського роду, —
Не ходіла просто зроду.
Сидить мила, околіла,
Немає дров ні поліна,
Нічим хати протопити,
Борщу, каши наварити.
— Ти мій милий-милесенький,
Голубчику сизесенький!
Пали днище й гребенище
Та звари борщ і кашище,
Щоб дровець я не носила,
Щоб людей я не смішила, —
Я дворянського роду,
Не варила каши зроду.
Став тут милий та й гадає,
На милую позирає
І говорить собі стиха:
— Пропадемо так ми з лиха.
Треба милую навчить,
До роботоньки привчить,
Щоб роботи не стидалась, —
Щоб роботи не цуралась,
Хоч дворянського роду,
Не робила вона зроду!
Витяг воза, взяв сокиру
Та й гукає він на милу,
Він на милую гукає,
Лагідненько промовляє:
— Ой ну, мила, не панись
Та в оглоблі становись,
Бо дворянського ж роду,
Не ходила в возі зроду;
Як на гору — так вставай,
А із гори — так сідай.
Він на милу уважає
Аж до ліса доїзжає
І, набравши дров, потому
