у комірцях їхніх сорочок дрібну ріжницю, яка, проте, викрила мені пізніш увесь роман минулого і всю драму майбутнього. То була справді дрібниця. Простий крайчик облямовував комір чорнявої дівчинки, а в меншого комір був оздоблений чудовою вишивкою, що зраджувала таємницю серця, мовчазну перевагу, яку діти читають у серці матері, немов у них є дух божий. Безтурботний і веселий, білявий скидався на дівчинку своєю білою шкірою, граціозними рухами й ніжним обличчям; а старша, не зважаючи на свою силу, не зважаючи на красу своїх рис та рум'янець, скидалась на хворобливого хлопчика. Її живі очі, позбавлені вогкої поволоки, що надає такого чару дитячому поглядові, були, здавалось, висушені внутрішнім огнем. Нарешті, її білість мала якийсь матовий, оливковий відтінок — ознака сильної вдачі. Менший брат двічі підходив до неї із зворушливою грацією, з гарним поглядом і виразистою міною, що зачарувала б Шарле[1], і давав їй мисливський ріжок, у який він хвилинами свистів, але вона щоразу відповідала тільки сердитим поглядом на його речення: «Ану ти, Елен, хочеш?» — сказане ніжним голосом. Дівчина, похмура й страшна під байдужим назовні виглядом, тремтіла й навіть червоніла, коли до неї підходив брат. Але той, здавалось, не помічав чорного настрою сестри, і його безтурботність та цікавість докінчувала контраст між справжньою дитячою вдачею та досвідом дорослої людини, що позначався в дівчинки на обличчі, кладучи на нього темні тіні.
— Мамо, Елен не хоче гратися! — крикнув малий, вибравши для скарг ту хвилину, коли його мати й молодик мовчки спинилися на Гобеленському мості.
— Облиш її, Шарль, ти ж добре знаєш, що вона буркотуха.
Від цих слів, які мати сказала неуважно й зразу ж різко повернулася з молодиком, у Елен на очах виступили сльози. Вона мовчки ковтнула їх, кинула на брата глибокий погляд, для мене незрозумілий, і з зловісною кміт-
140
- ↑ Французький художник (перша половина XIX ст.).
