йому, вона спустила очі й відвернулася, щоб його не бачити. Надто багато доводів мав священик проти цієї бідолашної Артеміди Ефеської[1].
На балі в пані Фірміані був багатонадійний молодик, що належав до одної з тих історичних родин, імена яких завжди будуть, навіть наперекір законам, щільно зв'язані із славою Франції. Ця дама дала йому рекомендаційні листи до двох чи трьох своїх друзів у Неаполі. Пан Шарль де-Ванденес — так звали молодика — прийшов подякувати їй і попрощатися. Добірно виконавши кілька доручень, Ванденес був нещодавно прикомандирований до одного з наших повноважених послів, що поїхали на Лейбахський конгрес[2], і хотів скористатися з своєї подорожі, щоб вивчити Італію. Так що цей бал був, до певної міри, прощанням з паризькими втіхами, з метушливим життям, з тим виром думок і розваг, який часто кленуть, але якому так приємно віддатися. Звикнувши за три роки одвідувати европейські столиці й покидати їх з примхи дипломатської долі, Шарль де-Ванденес мав, проте, мало про що жалкувати, виїжджаючи з Парижу. Жінки вже не справляли на нього ніякого вражіння — може він боявся, що справжнє почуття посяде велике надто місце в житті політика, а мізерне лицяння здавалось йому надто поверховим для сильної душі. У нас у всіх великі претензії на душевну силу. У Франції жодна людина, хоч би й пересічна, не хоче вважатися просто розумною. Тому Шарль, хоч і молодий (йому чи й було тридцять років) звик уже філософськи бачити ідеї, наслідки й засоби там, де люди його віку бачать почуття, насолоду й ілюзії. Він загонив палкість
116
