Тридцятилітня жінка (збірка)/Тридцятилітня жінка/III
| ◀ II. Незнані страждання | Тридцятилітня жінка пер.: В. Підмогильного Тридцятилітня жінка III. На тридцятому році |
IV. Перст божий ▶ |
|
На балі в пані Фірміані був багатонадійний молодик, що належав до одної з тих історичних родин, імена яких завжди будуть, навіть наперекір законам, щільно зв'язані із славою Франції. Ця дама дала йому рекомендаційні листи до двох чи трьох своїх друзів у Неаполі. Пан Шарль де-Ванденес — так звали молодика — прийшов подякувати їй і попрощатися. Добірно виконавши кілька доручень, Ванденес був нещодавно прикомандирований до одного з наших повноважених послів, що поїхали на Лейбахський конгрес[1], і хотів скористатися з своєї подорожі, щоб вивчити Італію. Так що цей бал був, до певної міри, прощанням з паризькими втіхами, з метушливим життям, з тим виром думок і розваг, який часто кленуть, але якому так приємно віддатися. Звикнувши за три роки одвідувати европейські столиці й покидати їх з примхи дипломатської долі, Шарль де-Ванденес мав, проте, мало про що жалкувати, виїжджаючи з Парижу. Жінки вже не справляли на нього ніякого вражіння — може він боявся, що справжнє почуття посяде велике надто місце в житті політика, а мізерне лицяння здавалось йому надто поверховим для сильної душі. У нас у всіх великі претензії на душевну силу. У Франції жодна людина, хоч би й пересічна, не хоче вважатися просто розумною. Тому Шарль, хоч і молодий (йому чи й було тридцять років) звик уже філософськи бачити ідеї, наслідки й засоби там, де люди його віку бачать почуття, насолоду й ілюзії. Він загонив палкість і захопленість, природні в молодих людей, у глибину своєї душі, яку природа створила щирою. Працював над тим, щоб зробити з себе холодного рахівника, щоб укласти в манери, в люб'язні форми, в штучну облесливість ті моральні скарби, які випадково мав — справжнє завдання честолюбства, сумна роль, яку беруть на себе для того, щоб здобути, кінець-кінцем, так зване «гарне становище». Тепер кидав останнім поглядом по вітальні, де танцювали. Перед тим, як покинути бал, хотів, очевидно, понести з собою його образ, як той глядач, що не виходить із ложі в опері, поки не подивиться на кінцеву картину. Та ще, з легко зрозумілої фантазії, пан де-Ванденес вивчав суто французьке дійство, блиск і веселі обличчя цього паризького свята, порівнюючи їх думкою до нових облич та мальовничих сцен, що чекали його в Неаполі, де він гадав перебути день кілька перед тим, як обняти свою посаду. Здавалось, він порівнював Францію — таку мінливу й допіру вивчену, до країни, звичаї і краєвиди якої знав тільки з суперечних чуток та з книжок, здебільшого кепсько написаних. Кілька досить поетичних міркувань, що зробилися вже тепер дуже звичайними, спало йому в голову, відповідаючи, може й несвідомо для нього, на таємні поривання його не так пересиченого, як вимогливого, не так збляклого, як незанятого серця.
— Ось, — думав він собі, — найдобірніші, найбагатші і найзначніші паризькі жінки. Тут знаменитості дня, видатні промовці, аристократи, літератори; там — митці, там люди влади. А проте я бачу тільки дрібні інтриги, мертвороджене кохання, беззмістовні посмішки, безпричинну зневагу, бліді погляди, багато дотепу, але без мети змарнованого. Всі ці білі й рожеві обличчя шукають не насолоди, а розваги. Жодного щирого почуття тут немає. Коли ви хочете тільки добре прилагодженого пір'я, свіжого газу, гарних туалетів, тендітних жінок; коли життя для вас тільки поверхня, по якій ви хочете ковзнутися — ось ваш світ. Задовольняйтесь незначущими фразами, чарівним кривлянням, але не шукайте почуття в серцях. А мені гидкі ці плоскі інтриги, що кінчаються шлюбом, супрефектурою, великими прибутками, або, коли мова йде про кохання, — таємними угодами, так бо соромляться тут усього, що нагадує пристрасть. Серед усіх цих проречистих облич я не бачу жодного, на якому видно було б душевну відданість якійсь ідеї чи каяттю. Тут жаль і нещастя соромливо ховаються за жартами. Серед цих жінок я не бачу жодної, з якою хотілося б позмагатись і яка могла б затягти в безодню. Де побачиш у Парижі силу? Кинджал тут диковина, яку повішено на золочений цвях і оздоблено гарними пихвами. Жінки, ідеї, почуття — все на один лад. Пристрастей тут немає, бо немає індивідуальностей. Чини, думки, достатки — все знівельовано, і всі ми ходимо в чорних фраках, мов носимо жалобу по мертвій Франції. Рівних собі ми не любимо. Між двох закоханих мусять бути ріжниці, які поборюєш, відстань, яку перемагаєш. Ці чари кохання зникли 1789 року. Наша нудьга й наші приїсні звичаї — це наслідок політичної системи. В Італії, принаймні, все просто і ясно. Жінки там — тільки шкідливі тварини, яких треба стерегтися, як тигрів, небезпечні сирени без розуму, без логіки, крім логіки своїх смаків та забаганок.
Пані Фірміані підійшла й перервала цей монолог, у якому важко віддати безліч суперечних, недокінчених і невиразних думок. Вся принадність мрії полягає в її невиразності, адже вона — щось ніби розумова пара.
— Я хочу, — сказала вона, взявши його під руку, — познайомити вас з жінкою, яка дуже бажає вас знати після всього що про вас чула.
Вона провела його до сусідньої вітальні, де суто паризьким рухом, посмішкою і поглядом показала йому на жінку, що сиділа коло каміна.
— Хто вона? — жваво спитав граф де-Ванденес.
— Жінка, про яку вам, певне, не раз доводилось говорити, хвалячи її або гудячи, жінка, що живе насамоті, справжня загадка.
— Якщо ви були колись милосердною в своїм житті, то скажіть, будь ласка, її ім'я.
— Маркіза д'Еглемон.
— Мені треба буде повчитися в неї; вона зуміла зробити з свого досить посереднього чоловіка — пера Франції, з нікчемної людини — здібного політика. Але скажіть, чи вірите ви, що лорд Гренвіль помер через неї, як каже дехто з жінок?
— Може бути. З того часу, як сталась ця пригода, правдива чи вигадана, бідна жінка дуже змінилася. Вона ще не виїздить у світ. В Парижі це щось важить: бути вірною чотири роки. Коли ви бачите її тут…
Пані Фірміані спинилась, потім додала хитро: — Я забуваю, що мушу мовчати. Ідіть поговоріть з нею.
Якусь хвилину Шарль стояв нерухомо, злегка прихилившись спиною до одвірка, пильно вдивляючись у жінку, що зробилась славетною, хоч ніхто не міг зрозуміти причини, на якій грунтувалася ця слава. Таких цікавих аномалій у світі трапляється багато. Репутація пані д'Еглемон не була, певна річ, незвичайніша, ніж репутація деяких людей, що ввесь час працюють над нікому незнаною роботою — статистиків, що здобувають славу глибоких людей за свої обчислення, яких вони з обережності не публікують; політиків, що живуть з газетної статті; авторів та художників, чиї твори ніколи не виходять з портфеля; учених, що вчені тільки перед неуками, так як Сганарель[2] латиніст перед тими, хто не знає латини; людей, яким приписують здібність у якійсь галузі — чи то в керуванні мистецтвом, чи то яке важливе завдання. Чудовий вислів — «це фахівець» — утворено, здається, якраз для цих безголових політиків та літераторів. Шарль дивився довше, ніж того хотів, невдоволений, що так зацікавився жінкою; але присутність цієї жінки розвіювала думки, що за хвилину перед тим з'явились у молодого дипломата, коли він дивився на бал.
Маркіза, якій було тоді вже тридцять років, була чудова, хоч худорлява й надзвичайно тендітна. Її найбільші чари були в обличчі, якого спокій виявляв дивну глибину душі. Її блискучі, але мов затуманені невідступною думкою, очі свідчили про гарячкове життя й незмірну покору. Її повіки, майже завжди чеснотливо спущені, мало коли підіймалися. Коли й поглядала навколо себе, то тільки сумно, так ніби вогонь очей зберігала для таємного споглядання. Тому всі видатніші чоловіки переймались цікавістю до цієї тихої і мовчазної жінки. Якщо розум дошукувався в ній таємниць невпинної протидії між сучасним і минулим, між світом і самотністю, то й душа не менш прагнула пізнати секрети її серця, якогось гордовитого в своїх стражданнях. До того ж, ніщо в ній не заперечувало думок, які вона з самого початку викликала. Як і майже всі жінки з дуже довгим волоссям, вона була бліда й цілковито біла. Її напрочуд тонка шкіра — ознака майже несхибна — свідчила про справжню чутливість, потверджену й характером її рис, що мали ту чудесну викінченість, якою китайські художники оповивають свої фантастичні постаті. Її шия була може трохи задовга, але такі шиї найграціозніші й надають жіночим голівкам невиразної подібності до магнетичних вигинів змії. Коли б не існувало жодної з безлічі ознак, з яких спостерігачеві виявляється найзатайливіша вдача, то досить було б йому уважно придивитись до рухів голови й звивів шиї, таких різноманітних і виразних, щоб судити про жінку. Вбрання у пані д'Еглемон гармоніювало з думкою, що над нею панувала. Її пишно заплетені коси лежали на голові високою короною, де не було ніякої оздоби, бо вона, здавалось, назавжди розпрощалася з вишуканістю туалетів. Також ніколи не вдавалася вона до тих дрібних розрахунків кокетства, які псують багатьох жінок. Тільки корсаж, хоч і дуже скромний, не заховував цілком зграбності її стану. Пишність її довгої сукні була в надзвичайно добірному крої, і, якщо дозволено шукати ідей у строї вбрання, можна було б сказати, що численні й прості складки її сукні надавали їй великого благородства. Проте, в ретельному дбанні за руки та ноги в неї, мабуть, виявлялася невитравна жіноча слабість, та коли вона й показувала їх з деяким задоволенням, то навіть найлукавішій соперниці годі було б уважати ці рухи за вмисні, такими бо мимовільними або ще з дитинства звичайними вони здавалися. Недбайлива граціозність викупала ці рештки кокетства. Ту безліч рис, ту сукупність дрібниць, які роблять жінку бридкою чи красивою, принадною чи неприємною, можна тільки назначити, особливо коли, як у пані д'Еглемон, зв'язок усіх деталей є душа, що надає їм чарівної єдності. Тому її поводження цілковито відповідало характерові її постаті та вбрання. Тільки в певному віці й тільки обрані жінки вміють надавати мови своїм позам. Тридцятилітня жінка, щаслива чи нещаслива, здобуває таємницю такого красномовного поводження в тузі або в щасті. Це завжди буде живою загадкою, яку кожен відгадуватиме залежно від своїх бажань, надій і своєї системи. Манера, як маркіза тримала лікті, оперті на ручки крісла, як склала вона, немов граючись, пучки пальців на кожній руці; вигин її шиї, байдужість її стомленого, але гнучкого тіла, ніжно оспалого на кріслі, неуважна постава ніг, безтурботність її пози, стомлені рухи — все виявляло в ній жінку, що не цікавиться життям, що не знала радощів кохання, але мріяла про них, що зігнулася під тягарем своїх спогадів, жінку, що давно вже зневірилась у майбутньому або в самій собі, жінку з вільним серцем, яка пустку приймає за ніщо. Шарль де-Ванденес замилувався на цю чудову картину, але як на більш майстерну, ніж у звичайних жінок, «робленість». Він знав д'Еглемона. І з першого ж погляду на цю жінку, якої досі не зустрічав, молодий дипломат побачив надто велику невідповідність, надто велику, — вжиймо законне слово, — незрівнянність цих двох осіб, щоб маркіза могла кохати свого чоловіка. Проте, пані д'Еглемон поводилася бездоганно, і її чеснота надавала ще більшої ціни всім таємницям, що їх спостерігач міг у ній завбачати. Коли минула перша хвилина здивування, Ванденес почав добирати кращого способу, як підійти до пані д'Еглемон, і з досить вульгарної хитрості дипломат задумав зніяковити її, щоб довідатись, як вона ставиться до жарту.
— Пані, — сказав він, сідаючи біля неї, — завдяки щасливій нескромності я дізнався, що маю честь, не знаю вже за що саме, — бути вами відзначеним. Я тим більш мушу дякувати вам, що ніколи не був об'єктом такої ласки. Отже, тепер ви знаєте один з моїх пороків. Надалі я не хочу вже бути скромним…
— Ви помиляєтесь, пане, — сказала вона, сміючись, — облиште гонор тим, кому нема чим більше похвалитися.
Тоді між маркізою й молодиком розпочалася розмова, що, як звичайно, за одну хвилину торкалася безлічі тем: малярства, музики, літератури, політики, людей, подій і речей. Потім вони непомітно підійшли до вічної теми і французьких, і чужоземних розмов — до кохання, до почуттів і до жінок.
— Ми рабині.
— Ви королеви.
Більш чи менш дотепні фрази, що говорили Шарль із маркізою, можна звести до цього простого підсумку всіх теперішніх і майбутніх фраз у цій справі. Хіба ж ці два речення не висловлюють завжди в потрібну хвилину — «Любіть мене! — Я любитиму вас!»
— Пані, — тихо скрикнув Шарль де-Ванденес, — через вас я глибоко жалкую, що покидаю Париж. Таких приємних годин у Італії я, звичайно, не матиму.
— Але зустрінете, може, щастя, пане. Воно більшого варте, ніж усі блискучі, щирі чи фальшиві, думки, які висловлюються щовечора в Парижі.
Перед тим, як відійти від маркізи, Шарль дістав дозвіл заїхати до неї попрощатися. Дуже радів з того, що своє прохання зумів висловити щиро, бо того вечора й другого дня не в силі був відігнати спогаду про цю жінку. То запитував сам себе, чому маркіза відзначила його, з яким наміром запросила його зайти, і без кінця добирав з цього приводу коментаріїв. То він гадав, що знайшов причину цієї зацікавленості, і п'янів тоді від надії, або холонув, залежно від тих тлумачень, якими пояснював це чемне бажання, таке звичайне в Парижі. Часом вона здавалася йому не знати чим, часом — нічим. Кінець-кінцем, він вирішив опиратися своєму потягові до пані д'Еглемон; але пішов до неї. Є думки, яким ми скоряємось, не знаючи їх: вони існують у нас поза свідомістю. Хоч це міркування може здаватись парадоксальним, проте кожна щиросерда людина може знайти йому тисячі доказів у власному житті. Їдучи до маркізи, Шарль корився одному з тих передіснуючих приписів, що з них потім постає наш досвід і розумова сила. В тридцятилітньої жінки є для молодика непереможна принада: нема нічого природнішого, нічого міцніше сплетеного, нічого краще передустановленого, як глибока прив'язаність, якій приклади подає нам світ, між такою жінкою, як маркіза, і молодиком, як Ванденес. Справді, дівчина має надто багато ілюзій, надто недосвідчена й надто чути стать у її коханні, щоб з нього була честь молодикові; а жінка знає всю велич жертви, яку треба принести. Там, де одну пориває цікавість і спокуси, чужі властивому коханню, друга скоряється свідомому почуттю. Одна піддається, друга вибирає. А хіба цей вибір сам із себе для чоловіка не облесний без краю? Озброєна знанням, за яке майже завжди дорого заплачено горем, досвідчена жінка, віддаючись, дає, здається, більш, ніж себе саму, а дівчина, нетямуща й легковірна, через своє незнання не може нічого ні порівнювати, ні оцінити; вона приймає кохання і вивчає його. Одна навчає нас, радить нас у тому віці, коли ми любимо, щоб нами керували, коли покора буває насолодою, а друга сама хоче всього повчитися й показує себе наівною там, де перша ніжна. Дівчину ви перемагаєте раз, а жінка змушує вас до постійної боротьби. Перша знає тільки сльози й насолоду, друга — любосність і муки совісті. Щоб стати коханкою, дівчина мусить бути занадто зіпсутою, і тоді її з огидою покидають; тим часом жінка має безліч засобів зберегти заразом і свою владу, і гідність. Перша через свою надмірну покору дає вам тільки одноманітну певність свого почуття, друга ж, надто багато втрачаючи, вимагає кохання в усій безлічі його відмін. Перша ославлює тільки себе, друга вбиває заради вас цілу родину. Дівчина знає тільки одне кокетство й гадає, що все вже сказано, коли вона скидає одежу, а жінка знає безліч кокетств і ховається під тисячею покровів; нарешті, вона тішить усі наші честолюбства, а новачка — тільки одно з них. До того ж, у тридцятилітній жінці він пізнає вагання, страх, обачність, тривоги й грози, яких ніколи не зустріне в коханні молодої дівчини. Дійшовши цього віку, жінка вимагає від молодика, щоб повернув їй ту пошану, якою вона для нього пожертвувала; вона живе тільки для нього, дбає за його майбутнє, бажає йому гарного життя, скеровує це життя до слави; вона скоряється, вона просить і наказує, принижується й підноситься і вміє порадити в безлічі випадків, де дівчина вміє тільки стогнати. Нарешті, попри всі переваги свого становища, тридцятилітня жінка може зробитися дівчиною, грати всі ролі, бути цнотливою і прикрашати себе навіть горем. Між ними двома є незмірна ріжниця в сподіваному й несподіваному, в силі й слабості. Тридцятилітня жінка задовольняє все, а дівчина, щоб лишитись дівчиною, не мусить задовольняти нічого. Такі думки виникають у серці молодика й породжують у ньому найдужчу з пристрастей, бо в ній почуття, штучно витворені звичаями, поєднуються з дійсними почуттями його природи.
Найголовніший і найрішучий вчинок у житті жінок є саме той, який жінка вважає за найдрібніший. Одружившись, вона вже не належить собі, вона — королева й рабиня родинного вогнища. Святість жінки не можна примирити із світськими обов'язками і вільностями. Емансипувати жінок — це значить зіпсувати їх. Давати сторонньому чоловікові право зайти до родинної святині, хіба це не значить здатися на його ласку? А коли жінка звабить його до тої святині, хіба це не гріх або, сказати точніше, не початок гріха? Цю теорію треба прийняти в усій її жорстокості або розв'язати руки пристрастям. Досі в Франції суспільство вміло вживати тільки mezzo termine[3]: воно глузувало з нещастя. Як спартанці, що карали тільки за неспритність, воно ніби потурає злодійству. Але може ця система й дуже мудра. Загальна зневага є найстрашніша з усіх кар, бо вражає жінку в саме серце. Жінки дбають і мусять дбати про те, щоб їх шанували, бо без пошани вони не існують — тим то перше, чого вони шукають у коханні, це почуття пошани. Найзіпсутіша споміж них, продаючи своє майбутнє, вимагає передусім прощення щодо минулого, і намагається дати коханцеві на розум, що за непереможне блаженство віддає йому честь, яку втрачає у світі. Немає жінки, в якої, коли вона вперше приймає в себе молодика й лишається з ним насамоті, не виникало б таких думок, особливо коли він, як Шарль де-Ванденес, гарний із себе або розумний. Так само мало хто з молодиків не зв'язує таємних 6ажань з якоюсь із безлічі думок, в яких виявляється природжене кохання вродливих, розумних і нещасних жінок, як пані д'Еглемон. Тому маркіза стривожилась, коли доповіли про пана де-Ванденеса, а йому було майже соромно, не зважаючи на впевненість, яка дипломатам править мов би за костюм. Але маркіза незабаром прибрала того ласкавого вигляду, під яким жінки ховаються від честолюбних тлумачень. Це поводження виключає всяку потайну думку і впливає на почуття, стримуючи його формами чемності. Жінки, коли хочуть, довго тримаються цього двозначного становища, немов стоять на роздорожжі, звідки шляхи йдуть і до пошани, і до байдужості, і до здивовання, і до пристрасті. Тільки в тридцять років жінка знає всі можливості такого становища. Вона вміє тоді сміятись, жартувати, зворушувати, не компромітуючи себе. Має тоді потрібний такт, щоб торкатися в чоловікові всіх струн почуття і вивчати тони, якими він відповідає. Її мовчанка також небезпечна, як і мова. В цьому віці ви ніколи не відгадаєте, щира вона чи фальшива, глузує вона чи чистосерда в своїх признаннях. Давши вам право змагатися з собою, вона раптом одним словом, одним поглядом, одним рухом, могутності якого вона свідома, припиняє боротьбу, покидає вас і лишається господинею ваших таємниць, маючи волю чи вбити вас якимсь жартом, чи цікавитись вами, спираючись заразом і на свою слабість, і на вашу силу. Хоч під час цього першого візиту маркіза й стала на цей нейтральний грунт, проте зуміла зберегти високу жіночу гідність. Над її штучною веселістю ввесь час проходили таємні болі, як легенькі хмарки, що не зовсім заступають сонце. Ванденес вийшов, зазнавши в цій розмові ще незнаної насолоди; але лишився переконаний, що маркіза належить до тих жінок, над якими перемога коштує надто дорого, щоб можна було починати любити їх.
— Тут було б, — думав він, — почуття, якому кінця-краю не видно, а заходів стільки, що й не витримає честолюбний борець. Проте, коли б я дуже захотів…
Це фатальне «коли б я дуже захотів» завжди губить упертих. У Франції до пристрасті домішується самолюбство. Шарль знову прийшов до пані д'Еглемон і помітив, здавалось йому, що їй розмовляти з ним приємно. Тоді, замість щиро віддатися щастю кохання, він захотів грати подвійну роль. Він спробував удавати закоханого й заразом холодно аналізувати розвиток цієї інтриги, бути коханцем і дипломатом; але був великодушний і молодий, тому ця спроба мусіла привести його до безмежного кохання, бо, штучно чи природно, але маркіза була завжди дужча за нього. Щоразу, виходячи від пані д'Еглемон, Шарль не покидав своєї недовіри й піддавав щаблі поступування своєї душі суворому аналізові, що вбивав його власні почуття.
— Сьогодні, — казав він собі по третьому візиті, — вона дала мені зрозуміти, що вона нещасна й самотня в житті, що коли б у неї не дочка, то бажала б тільки смерті. Вона геть усього зреклася. Я їй не брат і не сповідальник, — чому ж вона звірила мені своє горе? Вона мене любить.
Згодом два дні, ідучи від неї, він лаяв тогочасні звичаї:
— Кожне століття надає коханню свого забарвлення. В 1822 році воно доктринерське. Замість доводити його, як колись було, фактами, його обговорюють, обмірковують, про нього диспутують з трибуни. Жінки обмежуються в коханні трьома способами: спочатку ставлять під запитання наше почуття, заперечують, що ми можемо кохати так, як кохають вони. Кокетство! справжній виклик, який кинула мені маркіза сьогодні ввечері. Потім удають із себе дуже нещасливих, щоб підбурити нашу природну великодушність або самолюбство. Хіба ж не любо молодикові розрадити знедолену? Нарешті, вони мають манію чесноти! Вона, мабуть, думає, що я вважаю її за незайманицю. Моєю щирістю тут можуть добре погратися.
Але одного дня, вичерпавши свої недовірливі думки, він спитав сам себе: а може маркіза щира? Якщо її страждання і вигадані, то навіщо вдавати упокорення? Адже живе вона в глибокій самотині, мовчки терпить своє горе, про яке ледве-ледве давала натяк більш-менш змушеним тоном якогось вигуку. З цього моменту Шарль щиро зацікавився панією д'Еглемон. Проте, приходячи на звичне побачення, яке для них обох зробилося необхідним, в годину, встановлену обопільним інстинктом, Ванденес знову бачив у господині більше вправності, аніж щирості, і наприкінці думав раз-у-раз: «Ця жінка справді дуже спритна». Він увійшов, побачив маркізу в її улюбленій позі, позі геть сумовитій; вона підвела, не зворухнувшись, на нього очі й кинула на нього тим повним поглядом, що нагадую усмішку. Пані д'Еглемон виявляла до нього довіру, справжню приязнь, але не кохання. Шарль сів і нічого не міг сказати. Його хвилювало одне з тих почуттів, для яких не добереш мови.
— Що вам? — спитала вона його чуло.
— Нічого… Так, — додав він, — думаю про одну річ, про яку ви ще не думали.
— Про що?
— Та… конгрес закінчився.
— А ви мусіли їхати на конгрес?
Пряма відповідь була б найкрасномовнішим і найделікатнішим освідченням, але Шарль цієї відповіді не дав. Обличчя пані д'Еглемон виявляло щиру приязнь, яка розбивала всі розрахунки гонору, всі сподіванки кохання, всю недовіру дипломата; вона не знала або вдавала, ніби не знає, що її кохають, а коли геть збентежений Шарль зібрався з думками, то мусів признатися собі, що нічого не сказав і нічого не зробив такого, що дало б їй привід думати про його любов. Протягом цього вечора, пан де-Ванденес бачив маркізу такою, як і завжди: простою і сердечною, щирою в своїм горі, щасливою тим, що має друга, гордою з того, що зустріла душу, яка вміє розуміти її душу; за ці межі вона не виходила й на думці собі не клала, що жінка може двічі піддатися спокусі; адже вона зазнала вже раз кохання, його кривавий слід ще лишився в її серці, а вона не уявляла, що щастя може двічі принести жінці свою сп'янілість, бо не думала тільки про розум, але й про душу, і кохання для неї було не одною лише спокусою, а сполучало в собі всі благородні спокуси. В цей момент Шарль знову зробився молодиком, був переможений величчю її характеру й захотів дізнатися про всі таємниці її життя, що зів'яло через випадок, а не через провину. Пані д'Еглемон кинула тільки один погляд на свого друга, коли він спитав, чому збільшилося її горе, яке надавало її красі всієї гармонії журби; але цей глибокий погляд був ніби печаттю врочистої угоди.
— Ніколи не питайте мене про це, — сказала вона. — Вже чотири роки тому, такого самого дня, той, хто любив мене, той єдиний, що для його щастя я пожертвувала б навіть самоповагою, помер, і помер, щоб урятувати мою честь. Кохання це урвалося молодим, чистим, замріяним. Але раніш, ніж я віддалася пристрасті, до якої штовхала мене виняткова фатальність, мене спокусило те, що губить багатьох дівчат, — нікчемний, але приємний зовні чоловік. Шлюб обірвав одну по одній мої надії. Тепер я втратила й законне щастя, і те щастя, яке звуть злочинним, не зазнавши щастя зовсім. В мене нічого не лишилося. Якщо я не зуміла вмерти, то мушу хоч бути вірною своїм спогадам.
По цих словах вона не заплакала, але спустила очі й злегка заломила пальці, які сплела була звичайним своїм рухом. Сказано це було просто, але вираз її голосу був виразом розпуки, такої ж глибокої, як було, здавалось, її кохання, і не лишав Шарлеві ніякої надії. Це жахливе життя, переказане трьома реченнями й пояснене стиском руки, це велике горе в тендітної жінки, ця безодня в гарній голівці, нарешті, туга і сльози чотирирічної жалоби зачарували Ванденеса, що сидів мовчазний і маленький проти цієї великої і благородної жінки; він не бачив уже в ній фізичної краси, такої добірної та викінченої, а тільки чутливу до найвищої міри душу. Він зустрів, нарешті, ту ідеальну істоту, про яку так фантастично мріють, яку так шалено кличуть усі ті, хто пристрасті віддає все життя, хто палко шукає її і часто вмирає, так і не знайшовши цих вимріяних скарбів.
Вузькими здалися Шарлеві його думки проти її мови і проти її величної краси. Неспроможний добрати слів відповідно до глибини цієї сцени, заразом такої простої і піднесеної, він відповів загальними місцями про долю жінок:
— Пані, треба вміти забувати своє горе або викопати собі могилу, — сказав він.
Але розум завжди мізерний проти почуття, — він з природи своєї, як і все позитивне, обмежений, почуття ж — безкраї. Розумувати там, де треба почувати, властиво душам дрібним. Тож Ванденес мовчав, довго дивився на пані д'Еглемон і вийшов. Опанований новими думками, що звеличували йому жінку, він нагадував художника, який, узявши за зразок грубі моделі свого ательє, натрапляє раптом у музеї на Мнемозіну[4], найкращу й найменш оцінену з античних статуй. Шарль був глибоко закоханий. Він полюбив пані д'Еглемон з тою чистосердістю молодості, з тим запалом, що надає першій пристрасті невимовного чару та щирості, якої тільки вламки знаходить чоловік, коли пізніж покохає знову, — солодкій пристрасті, яку майже завжди солодко відчуває і жінка, яка її збуджує, бо в цьому чудовому віці тридцяти років, на поетичній верховині жіночого життя, жінка може обняти в коханні всі течії і однаково добре бачити і в минулому, і в майбутньому. Жінка знає тоді всю ціну кохання і тішиться ним, боячись його втратити — її душа тоді ще сяє молодістю, яка її покидає, а почуття дедалі зміцнюється від майбутнього, яке її лякає.
— Я люблю, — казав цього разу Ванденес, ідучи від маркізи, — я, собі на лихо, зустрів жінку, прив'язану до своїх спогадів. Важко боротися з мертвим, якого тут немає, який не може робити дурниць, який ніколи не обридає і в якому бачать тільки добрі якості. Хотіти скинути з трону цю досконалість, це значить пробувати вбити чари спогадів і надії, які переживають утраченого коханця саме через те, що він збудив тільки бажання, тобто найкраще і найпринадніше в коханні.
Це сумне міркування, що з'явилось від зневіри й страху перед невдачею, якими починаються всі справжні пристрасті, було останнім розрахунком його мрущої дипломатії. З тої пори він не мав уже потайних думок, зробився іграшкою свого кохання й загубився в дрібницях того невимовного щастя, яке живиться словом, мовчанням, невиразною надією. Він хотів любити платонічно, приходив щодня дихати тим повітрям, яким дихала пані д'Еглемон, майже вріс у її дім і супроводив її скрізь із тиранією пристрасті, що домішує свій егоізм до найповнішої відданості. Кохання має свій інстинкт, воно вміє знайти дорогу до серця так само, як найдрібніша з комах знаходить дорогу до своєї квітки, до якої її веде непереможна й несхибна воля. Тож коли почуття буває справжнім, доля його безсумнівна. Хіба ж не буде почувати жінка нудьги й страху, коли вона доходить думки, що її життя залежить від більшої чи меншої щирості, сили й настійності, які закоханий вкладає у своє бажання! Отже неможливо жінці, дружині, матері встояти проти кохання молодика; єдине, що вона може зробити, це перестати бачитися зразу, як тільки розгадає сердечну таємницю, яку жінка розгадує завжди. Але такий спосіб здається надто рішучим для жінки в тому віці, коли шлюб гнітить, набридає і стомлює, коли подружнє почуття вже прохололо, якщо чоловік ще й не покинув її. Жінок бридких кохання облещує, бо прикрашує їх; для молодих і чарівних його принада незмірна, бо відповідає висоті їхніх принад; жінкам доброчесним це, по земному величне, почуття в своєму пориві дає якесь ніби виправдання самим розміром жертов, які вони приносять коханцеві, і славою цієї важкої боротьби. Тут усе — пастка. Тому проти таких сильних потягів усяка наука безсила. Відлюддя, приписане колись жінкам у Греції, на Сході, яке зробилось тепер модним у Англії, є єдиний порятунок для домашньої моралі, але під владою цієї системи пропадає вся приємність світу: тоді неможливі ні товариство, ні чемність, ні добірність звичаїв. Нації мають вибирати.
Отож місяців за кілька по першій зустрічі з Ванденесом пані д'Еглемон відчула, що її життя щільно зв'язане з життям цього молодика, побачила здивовано, але без великого сорому й навіть ніби задоволено, що вона поділяє його смаки й думки. Не думала про те, чи то вона сприйняла Ванденесові ідеї, чи Ванденес уподобав найдрібніші її примхи. Потрапивши вже в потік пристрасті, ця чарівна жінка сказала сама собі з удаваною щирістю страху:
— О, ні! Я буду вірна тому, хто помер за мене.
Паскаль сказав: «Сумніватися в богові — це є вірити в нього». Так само жінка обороняється тільки тоді, як її спіймано. Того дня, коли маркіза призналася собі, що її кохають, її охопила тисяча суперечних переживань. Попередження досвіду піднесли свій голос. Чи буде вона щаслива? Чи можна знайти щастя поза законами, що на них суспільство — хибно чи правильно — грунтує свою мораль? Досі життя поїло її тільки гіркотою. Чи можуть мати щасливу розв'язку стосунки, що поєднують дві істоти, роз'єднані суспільною пристойністю? Але хіба ж щастя не варте завжди своєї ціни? Та й потім, може вона, нарешті, зустріла те щастя, якого так довго ждала й яке шукати так природно! Цікавість завжди боронить справу коханців. Посеред цього таємного змагання якраз прийшов Ванденес. В його присутності метафізичні примари розуму зникли. Коли почуття в молодика й тридцятилітньої жінки зазнає, хай і швидко, таких поступових змін, то настає момент, коли відтінки зливаються, коли міркування зникають у єдиному, в останньому міркуванні, яке розчиняється в бажанні й зміцнює його. Що довший був опір, то могутніший голос кохання. Отже тут кінчається лекція, чи, сказати краще, нарис, зроблений «по живому», якщо можна запозичити в малярства один із наймальовничіших його висловів; бо ця історія не малює небезпеки й механізм кохання, а пояснює їх. Але з цього моменту кожен день додає кольорів цьому кістяку, прибирає його чарами молодості, оживлює його тіло, пожвавлює його рухи, надає йому блиску, краси та почутьової і життьової принадності. Шарль застав пані д'Еглемон задуману, і коли спитав її тим проникливим тоном, що від ніжної магії серця робиться переконливим: «Що з вами?» — вона відповідати утрималася. Це чарівне питання виявляло цілковите поєднання душ, і маркіза чудесним жіночим інстинктом зрозуміла, що скарги або вислів інтимного горя були б, до певної міри, першим кроком! Якщо й так уже кожне слово мало те значення, яке вони обоє розуміли, то в яку безодню вона зараз ступила б! Одним світлим і ясним поглядом вона зазирнула в себе саму й замовкла. Так само мовчав і Ванденес.
— Я нездужаю, — сказала вона, нарешті, злякавшись високого значення хвилини, коли мова очей цілком заступає неможливість мови словесної.
— Пані, — відповів Шарль сердечно, але дуже зворушено, — душа й тіло зв'язані. Коли б, ви були щасливі, то були б молодою і здоровою. Чому ж ви не хочете пошукати в коханні того, що кохання вам відібрало? Ви думаєте, що життя вже скінчилось тоді, коли для вас воно тільки починається. Звіртеся турботам друга. Бути любимою так солодко!
— Я вже стара, — сказала вона, — ніщо не може виправдати мене, коли я перестану страждати, як страждала в минулому. До того ж, кажете ви, треба кохати? А я кохати не повинна й не можу. Крім вас, чия дружба додала деякої відради в моє життя, ніхто мені не подобається, ніхто не може витравити моїх спогадів. Я згоджуюсь на друга, але від коханця втечу! До того ж, чи буде великодушно з мого боку обміняти зів'яле серце на серце молоде, приймати ілюзії, яких я вже не поділяю, творити щастя, в яке я не віритиму чи яке боятимусь утратити? Може, я відповідатиму егоізмом на його відданість і буду розраховувати тоді, коли він почуватиме; мої спогади ображатимуть запал його втіхи. Ні, бачте, першого кохання ніщо ніколи не заступить. Та й зрештою, який чоловік захоче здобути такою ціною моє серце?Ці слова, в яких бриніло страшне кокетство, були останнім зусиллям мудрості.
«Коли він збентежиться, то й добре, я лишуся вірна й самотня». Думка ця постала в серці й була для неї ніби тоненька галузка верби, за яку хватається плавець, перед тим як його закрутить течія.
Почувши цей вирок, Ванденес мимоволі затремтів, і це вразило серце маркізи дужче, ніж усе його колишнє напосідання. Адже жінки тоді найбільше зворушуються, коли бачать у нас милу ніжність і ті вишукані почуття, які їм самим властиві, бо милість і ніжність у них є ознака справжності. Рух Шарля виявляв справжнє кохання. Пані д'Еглемон пізнала силу почуття Ванденеса по силі свого горя. Мелодик холодно промовив:
— Може ви й маєте рацію. Нове кохання, новий смуток.
Потім змінив розмову й заговорив про речі байдужі, але був видимо схвильований й дивився на пані д'Еглемон з пильною увагою, неначе бачив її востаннє. Нарешті, попрощався з нею, сказавши схвильовано:
— Прощайте, пані!
— До побачення, — відповіла вона з тим тонким кокетством, якого секрет належить тільки обраним жінкам.
Він не відповів і вийшов.
Коли Шарля вже не було, коли за нього говорив порожній стілець, в неї виникла безліч жалів, і вона визнала себе винуватою. Пристрасть надзвичайно міцнішає в жінки ту хвилину, коли вона думає, що поводилась не дуже великодушно або ранила чиюсь благородну душу. В коханні ніколи не треба остерігатися лихих почуттів — вони дуже рятівничі; жінки падають тільки під ударом чесноти. «Пекло бруковано добрими намірами» — це парадокс проповідника. Кілька день Ванденес не приходив. Щовечора в годину звичайного побачення маркіза чекала його нетерпляче, з неспокійною совістю. Писати — це було б освідчення; до того ж інстинкт підказував їй, що він прийде. Шостого дня лакей доповів їй про нього. Ніколи їй не було так приємно почути це прізвище. Власна радість злякала її.
— Ви добре мене покарали! — сказала вона йому.Ванденес глянув на неї спантеличено.
— Покарав? — проказав він. — А чим?
Шарль добре розумів маркізу, але хотів помститися за страждання, що його мучили з тої хвилини, як вона здогадалась про них.
— Чом ви не приходили до мене? — спитала вона, посміхаючись.
— То ви нікого не бачили? — сказав він, щоб не дати прямої відповіді.
— Тут були пан де-Ронкероль, і пан де-Марсей, і малий д'Егріньйон, перші двоє вчора, третій сьогодні вдень, майже дві години. Бачила також, здається, пані Фірміані й вашу сестру, пані де-Лістомер.
Нова мука! Біль, незрозумілий для тих, хто кохає не з тим здобичницьким і лютим деспотизмом, кожен вияв якого є потворна ревність, вічне бажання заховати кохану істоту від усіх чужих коханню впливів.
— Як! — подумав Ванденес, — вона приймала гостей, бачила задоволених людей, розмовляла з ними, а я тим часом був самотній і нещасний!
Він поховав свій сум і кинув кохання в глиб серця, мов труну в море. Думки його були такі, яких висловити не можна — бистрі, як ті кислоти, що вбивають, випаровуючи. Проте чоло йому нахмурилось, і пані д'Еглемон з жіночого інстинкту зажурилася його журбою, хоч і не розуміла її. Вразила вона його несвідомо, і Ванденес це помітив. Він почав говорити про своє становище й про свою ревність, немов то була одна з гіпотез, що їх коханці люблять обговорювати. Маркіза зрозуміла все й була так глибоко зворушена, що не могла стримати сліз. З цього моменту вони ввійшли в небеса кохання. Небо й пекло — це дві поеми, що становлять дві єдині точки, на яких обертається наше життя: радість і горе. Хіба небо не є і не буде завжди образом безконечності наших почуттів, образом, який будуть змальовувати завжди тільки в деталях, бо щастя одне; і хіба не являє собою пекло безконечних мук нашого горя, з якого ми можемо робити поетичний твір, бо горе від горя відмінне.Якось увечері коханці мовчки сиділи насамоті один біля одного й споглядали одну з найкращих картин — чистий обрій, де останнє проміння сонця кидає бліді відблиски пурпуру й золота. В цей момент дня повільне згасання світла на небі, здається, збуджує в нас ніжні почуття; пристрасті наші вібрують мляво, і ми серед спокою тішимось якимсь великим зворушенням. Показуючи нам щастя в невиразних образах, природа запрошує нас радіти ним, коли воно біля нас, або жаліти за ним, коли воно вже минуло. В ці багаті на зачарування хвилини, під покровом цього світла, якого ніжна гармонія з'єднується з інтимними пориваннями, важко опиратись бажанням серця, що набувають тоді магічної сили! Сум тоді притупляється, радість п'янить, горе душить. Пишність вечора дає сигнал освідченню і підбадьорує його. Мовчання робиться небезпечнішим за слово, бо надає очам усю могутність безконечності небес, яку вони відбивають. А під час розмови найдрібніше слово має непереможну силу. Хіба не буває тоді світла в голосі, пурпуру в поглядах? Чи не здається тоді, що небо ніби в нас, або ми на небі? Тим часом Ванденес і Жюлі, — вже день кілька тому вона дозволила так фамільярно називати себе тому, кого їй подобалось називати Шарлем, — розмовляли, але примітивна тема їхньої розмови була їм дуже далека і якщо вони не розуміли змісту своїх слів, то з насолодою дослухалися таємних думок, які прикривалися тими словами. Рука маркізи була в руці Ванденеса, і вона лишила її так, не думаючи про те, що це — ласка.
Вони нахилились разом, щоб подивитись на величний краєвид, повний снігу, криги, сірих тіней, які лягають на схили фантастичних гір; на картину, створену різкими контрастами між червоним полум'ям і чорними тонами, що прикрашають небо незрівнянною і скороминущою поезією; на розкішне сповиття, в якому відроджується сонце, на пишний саван, де воно конає. В цю хвилину волосся Жюлі доторкнулося до його щік — вона відчула цей легенький дотик і стенулася, а він ще дужче, бо вони обоє поступово дійшли до тої нез'ясовної кризи, коли спокій надає чуттям такої вражливості, що найменший зрух викликає сльози й побільшує без краю смуток, коли серце потопає в тузі або дає йому невимовну втіху, коли воно потопає в безоднях кохання. Жюлі майже мимоволі стиснула руки свого друга. Цей переконливий потиск збадьорив боязкого коханця. Радість цієї хвилини й сподіванки майбутнього — все злилося в одному почутті, в почутті першої ласки чистого й скромного поцілунку, під який пані д'Еглемон підставила щоку. Чим стриманіша ласка, тим могутніша й небезпечніша вона була. Їм обом на лихо, тут не було ні вдавання, ні фальшу. То був союз двох чудових душ, відокремлених усім, що є закон, поєднаних усім, що є принадного в природі. В цей момент увійшов генерал д'Еглемон.
— Міністерство змінено, — сказав він. — Ваш дядько ввійшов до нового кабінету. Отже, ви маєте чудову нагоду стати послом, Ванденес.
Шарль і Жюлі ззирнулись, почервонівши. Ця взаємна чеснота була для них ще одним зв'язком. У них обох була одна думка, одна мука совісті, — зв'язок жахливий і однаково сильний, як між двох злочинців, що вбили людину, так і між двох коханців, повинних у поцілунку. Маркізові треба було відповісти.
— Я вже не хочу виїздити з Парижу, — сказав Шарль де-Ванденес.
— Ми знаємо чому, — сказав генерал, удаючи хитрість людини, що викрила таємницю. — Ви не хочете покидати свого дядька, щоб заявити своє спадкове право на його перство.
Маркіза втекла до себе в кімнату, подумавши про свого чоловіка страшним словом:
— Він ще й дуже дурний!
——————
- ↑ Лейбахський конгрес відбувся 1821 р. у головному місті тодішньої австрійської провінції Крайни — Лейбаху (Люблянах) і поновив реакційний режим у Неаполітанському королівстві, повалений революцією 1820 р.
- ↑ Герой комедії Мольєра «Лікар поневолі», претенційний неук, що пишається кількома скаліченими латинськими словами, упевнившись, що присутні латинської мови не знають.
- ↑ Півзаходи (італійське).
- ↑ В античній міфології богиня пам'яті.