спостеріг на них кружала світла; червонуваті, виразно- окреслені плями, ніби ілюмінатори в каютах пароплава. Спочатку я думав, що то відблиски гарячої ще лави. Ні, не може бути! Лава мусила б стигнути знизу, а не залишатися на стрімкій стіні скелі. Що ж це таке? Я міг дати собі дивну, але єдину відповідь. Червонуваті плями — то відблиски огнищ у печерах, огніща ті могли розкласти тільки людські руки. Значить, тут, на пляті, єсть люди. Моя експедиція блискуче виправдала себе. Буде про що розповісти в Лондоні.
Довгий час я лежав і стежив за цими тремтячими цяточками світла. Од мене до них було не менше як десять миль, а втім, навіть на такій відстані, я спостерігав, як вони іноді затьмарювались — хтось, проходячи перед огнищем, затуляв його. Чого не дав би я, аби мати змогу здертись туди, зазирнути всередину, а потім розказати своїм товаришам, який вигляд і звички має людська раса, що живе в такому чудному місці. Даного моменту це, безперечно, було неможливе, але не менш безперечне було й те, що ми не можемо залишити плята, не вивчивши досконало цього питання.
Озеро Ґледіс — моє власне озеро — лежало коло моїх ніг немов виповнене живим сріблом, і місяць яскраво відбивався на самій середині його. Воно було мілке, і в багатьох місцях з води виставали піскуваті мілини. На тихій поверхні, там і тут, давалося в знаки життя — то у воді вставали жмурки, то в повітря вистрибувала якась сріблобока риба, то з-під води вигиналася аспидно-чорна спина передісторичного чудовиська. Один раз на жовтій косі я вгледів тварину з довгою, як у лебедя, гнучкою шиєю. Тулуб її був у воді, і тільки ця шия та пласка голова звивалися в повітрі. Потім вона пірнула, і більше я її не бачив.
