думка: а чому б ні? Уявіть собі, що я тихесенько злизну з табору, добудуся до центрального озера, а ранком повернуся з якимись важливими відомостями. Хіба ж це не примусить моїх товаришів поважати мене ще більше, як усіма сторонами гідного їх компаньйона? А тоді, якщо Самерлі напосідатиме на Челенджера, щоб той винайшов спосіб спуститись звідси, і ми повернемось таки до Лондону, обізнані з таємницями центральної частини плята, я ж буду єдина людина в світі, що бачила їх на власні очі. Я згадав Ґлєдіс та її фразу: „героєм можна бути скрізь“. Мені здавалося, я чую її голос, коли вона промовляє її. Згадав я й про Мек-Ардла. Яку чудову статтю на три шпальти вмістить наша газета! Який блискучий початок кар'єри славетного журналіста! На найближчу війну нікого як мене пошлють до кореспондента. Я взяв рушницю, напхав у кешені патронів, розсунув колючі кущі й безгучно вислизнув за загорожу. Останній мій погляд потрапив на Самерлі — абсолютно нікчемного вартового, — що сидів перед багаттям і, як лялька, механічно хитав головою.
Не зробивши й ста ярдів, я почав уже каятись, що занадто поспішався. Десь у цих записках я казав уже, що в мене занадто буйна уява, яка перешкоджає мені бути дійсно відважною людиною. З другого боку, я занадто боюся здаватись боягузом. Це останнє почуття й штовхало мене наперед. Я просто не міг би вже повернутись з порожніми руками. Якби навіть мов товариші й не хапилися мене і ніколи не довідалися про мою легкодухість, я, однаково, соромився б сам себе. А втім, моє становище примушувало мене здригатися з жаху, і я радо віддав би все, що мав на той момент, аби справа закінчилася щасливо.
А в лісі було жаско. Дерева росли так тісно, листя на них було таке рясне, що я не бачив місяця, і лише
