ті сили, докторе, коли їх нема куди прикласти? Злочин став буденщиною, існування — також буденщина, та й взагалі на землі діє тепер сама буденщина.
Я тільки хотів одкрити рота, щоб одповісти на цю тираду, як рипнули двері і в кімнату вступила наша господиня, несучи на брондзовій таці візитову картку.
— Вас хоче бачити якась молода дама, сер, — звернулася вона до мого компаньйона.
— Міс Мері Морстен, — прочитав він. — Хм! Не пригадую цього імени. Попросіть леді ввійти, місис Гедсон. Не уходьте, докторе. Я волів би, щоб ви залишалися.
Міс Морстен увійшла в кімнату непохибною ступою і зокола цілком спокійно. То була молода білява жінка, невисока на зріст, в гарних рукавичках і смаковито одягнена. А проте якась добірна простота в її невимудрованому костюмі свідчила за обмеженість її статків. Обличчя її не вражало правильністю або красою рис, та на ньому лежав вираз лагідности, а її великі блакитні очі були на прочуд розумні й симпатичні. Я знав жінок багатьох націй і мало не цілого світу, але такого приємного вида бачити мені ще не випадало. Сідаючи на стілець, що їй підсунув Холмс, вона, очевидно, хвилювалася і не могла втримати нервового тремтіння рук.
— Я прийшла до вас, містер Холмсе, — почала вона, — з поради мадам Форестер, у якої я служу і що їй ви у свій час допомогли розплутати одне хатнє непорозуміння. Ваші люб'язність і талант вельми вразили її.
— Мадам Форестер, — повторив Холмс. — А, я дійсно мав нагоду прислужитись їй. Але справа, наскільки пригадую, була зовсім пуста.
