Вибрані твори (Конан Дойл, 1928)/2/Знак чотирьох/II
| ◀ Розділ перший | Вибрані твори. Том II пер.: Микола Іванов Знак чотирьох Розділ другий |
Розділ третій ▶ |
|
Міс Морстен увійшла в кімнату непохибною ступою і зокола цілком спокійно. То була молода білява жінка, невисока на зріст, в гарних рукавичках і смаковито одягнена. А проте якась добірна простота в її невимудрованому костюмі свідчила за обмеженість її статків. Обличчя її не вражало правильністю або красою рис, та на ньому лежав вираз лагідности, а її великі блакитні очі були на прочуд розумні й симпатичні. Я знав жінок багатьох націй і мало не цілого світу, але такого приємного вида бачити мені ще не випадало. Сідаючи на стілець, що їй підсунув Холмс, вона, очевидно, хвилювалася і не могла втримати нервового тремтіння рук.
— Я прийшла до вас, містер Холмсе, — почала вона, — з поради мадам Форестер, у якої я служу і що їй ви у свій час допомогли розплутати одне хатнє непорозуміння. Ваші люб'язність і талант вельми вразили її.
— Мадам Форестер, — повторив Холмс. — А, я дійсно мав нагоду прислужитись їй. Але справа, наскільки пригадую, була зовсім пуста.— Вона думає инакше. Про мою, в усякому разі, цього сказати аж ніяк не можна. Я, принаймні, не уявляю собі нічого незвичайнішого й незрозумілішого, як те становище, в якому я оце опинилася.
Холмс потер руки, і очі йому заблищали. Він нахилився вперед, і на його чисто поголеному, гострому, як у сокола, обличчі з'явився вираз зосередженої уважности.
— Перекажіть нам, прошу, вашу справу, — діловим тоном промовив він.
Я почував себе ніяково.
— Вибачте, — перепросив я, підводячися з крісла.
Молода жінка рухом руки затримала мене.
— Якщо ваш друг згодиться залишитися, він зробить мені величезну послугу, — сказала міс Морстен.
Я знову сів.
— Коротко кажучи, обставини справи такі, — вела вона далі. — Мій батько служив старшиною в одному з індійських полків і, коли я була ще зовсім маленька, виправив мене додому. Моя мати померла, і в Англії я не мала жодних родичів. Він оддав мене до одного з найкращих пансіонів у Едінбурзі, де я й перебувала до сімнадцяти років. Року 1878 батько, тоді вже капітан, дістав дванадцятимісячну відпустку і вирушив до Англії. З Лондону він телеграфував мені, що все гаразд, і просив негайно приїхати до нього — в Ленгемський готель. Прибувши до Лондону, я зараз же подалася до цього готелю, але там мені сказали, що він вийшов минулої ночи і відтоді ще не повертався. Я чекала на нього цілий день, а ввечері, з поради адміністрації готелю, повідомила поліцію і наступного ранку вмістила об'яву по всіх газетах. Розшук не дав ніяких наслідків, і від того дня й дотепер я не чула про свого безщасного батька нічого. Він їхав додому, сподіваючись стрінути тут любов і ласку, знайти спокій і відпочинок, а натомість…
Вона притиснула руки до грудей, і спазматичне ридання перервало їй мову.
— Коли це було? — спитав Холмс, перегортаючи свою книгу з нотатками.
— Він зник уніч проти 3 грудня 1878 року, майже десять років тому.
— А його багаж?
— Залишився в готелі. Тільки там не було нічого, що могло би дати хоч будь-які вказівки: кілька костюмів, білизна, книжки і значна кількість дивинок з Андаманських островів. Він охороняв там табор каторжників.
— Чи були в нього приятелі в Лондоні?
— Я знаю лише про одного — майора Шолто, з його ж таки полку — 34-го пішого Бомбейського. Майор подався на демісію трохи раніш і жив у Горішньому Норвуді. Я, само собою, написала йому, але він, як виявилося, не знав навіть, що батько приїхав до Англії.
— Незвичайний випадок, — зауважив Холмс.
— Але я не дійшла ще до найбільш незвичайної частини мого оповідання. Років шість тому, кажучи точно — 4 травня 1882 року — в „Таймсі“ було вміщено об'яву, де питали про адресу міс Мері Морстен і повідомляли, що в її інтересах слід було б одповісти. Адреси своєї той, хто давав об'яву, не вказував. На той час я саме вступила на службу як гувернантка до місис Форестер. Порадившись із нею, я через „Таймс“ повідомила про свою адресу. Того самого дня мені принесли з почти невеличкий кардонний ящичок, де лежала розкішна, величезна перлина, і не було додано ані слова. Відтоді що-року, в той самий день, я одержую такий точнісінько ящик з такою само перлиною без будь-яких вказівок на посилача. Я носила перлини фахівцям, і вони визнали їх за дуже рідкі красою й за дуже коштовні. Ви можете сами переконатися, що самоцвіти дійсно гарні.
Вона відчинила плескувату шухлядку й показала нам шість перлин, краще за які я ніколи не бачив.
— Надзвичайно цікаве оповідання, — повторив Холмс. — А крім цього з вами не трапилося нічого?
— Трапилося, і не далі, як сьогодні. Це й змусило мене звернутися до вас. Ось лист, що його я одержала ранком. Ви прочитаєте його, мабуть, сами.
— Спасибі, — подякував Холмс. — Дайте, прошу, і конверт. Штемпель — Лондон, S. W. Дата — 7 липня. Гм! Відбиток людської пучки в кутку — імовірно, листоноша. Папір найвищої якости. Конверти — по шість пенсів пачка. Пише якась приватна особа з дому. Жодної адреси. „О сьомій вечора сьогодні будьте коло театра Лісеум, третій стовп зліва. Коли справа здається вам небезпечною, візьміть з собою двох друзів. Вас покривдили і мають відшкодувати. Не попереджайте поліцію, бо тоді все буде надаремно. Невідомий вам ваш друг“. Га? І справді якась дуже цікава таємниця. Що ви думаєте робити, міс Морстен?
— Оце я й хочу спитати у вас.
— Тоді ми безперечно поїдемо — ви, я і… та доктор Вотсон якраз підходяща людина. Адже ваш кореспондент каже про двох друзів, а ми з доктором здавна працюємо спільно.
— А чи погодиться ж доктор? — спитала вона.
— Я буду щасливий стати вам чимсь у пригоді, — з запалом сказав я.— Ви дуже люб'язні, — зраділа дівчина. — Я живу досить самотньо, і в мене немає друзів, до яких я могла б удатися. Так я буду тут о шостій.
— Тільки не запізнюйтесь, прошу, — попередив Холмс. — І ще одне питання: цей лист писала та ж рука, що надписує й адресу на ящичку з перлиною?
— Адреси зі мною, — одповіла міс Морстен, доручаючи йому шість клаптів паперу.
— Ви — зразкова клієнтка і посідаєте дар передбачення. Подивімось.
Холмс поклав папірці на стіл і уважно розглянув їх. — Адреси писано підробленим письмом, — зауважив він, — але автора їх угадати не важко. Дивіться, яке характерне грецьке е або порівняте с. І адреси, і листа писала та ж сама особа. Я не хочу подавати вам обманних надій, міс Морстен, але дозвольте спитати, чи не нагадують вам букви письма вашого батька?
— Між ними нема абсолютно ніякої схожости.
— Я так і думав. Отже, чекаємо на вас о шостій. З вашого дозволу я заберу з собою ці папери. Тепер лише пів до четвертої. То я встигну ще зробити дещо. Тимчасом на все краще!
— На все краще! — одповіла наша гостя, кинувши вдячний погляд на обох, і, заховавши на грудях шухлядку з перлинами, вийшла з кімнати.
Стоячи коло вікна, я бачив, як вона йшла вулицею вниз, і не спускав її з ока, доки її сірий капелюх з білим пером не загубилися в юрмі.
— Що то за приваблива жінка! — згукнув я, обертаючись до Холмса. Той запалив нову люльку і, заплющивши очі, одхилився на спинку крісла.
— Хіба? — неуважно промовив він. — Я, правду сказати, не помітив.— Ви — просто автомат, лічильна машина! — обурився я. — Подеколи в вас єсть щось нелюдське.
— Перш над усе не можна допускатися, щоб особисті прикмети впливали на ваші міркування, — поблажливо посміхнувся він. — Для мене клієнт — лише один з чинників, тільки ланка в задачі. Почуття — ворог спокійного розумування. Запевнюю вас, що найчарівнішу жінку, яку я будь-коли знав, повісили за отруїння трьох дітей, а найогидніший на позір з-поміж моїх знайомих пожертвував уже більш як чверть мільйона фунтів на бідних міста Лондону.
— Проте в даному разі…
— Для мене не існує винятків. Виняток зводить на нівець правило. Ви ніколи не цікавились графологією? Що ви сказали б про це письмо?
— Дуже чітке й правильне, — одповів я. — Людина з діловими звичками і з досить твердою вдачею.
— Вдивіться краще в довгі літери, — похитав головою Холмс, — вони майже не вистають понад рівнем: d може бути і a, а l таке, як і e. У людини з твердою вдачею, хоч як нечітко вона не писала б, довгі літери завжди відрізняються. K вказують на нестійкість, а великі літери — на самоповагу. Ну, а тепер я уходжу. Мені треба дістати деякі довідки. Повернуся за годину.
Я взяв роман і сів до вікна, але думки мої були далеко від книги. Я згадував нашу гостю — її привітну усмішку, багатий на інтонації красивий голос, тайну, що оповивала її життя. Коли зник її батько, їй було сімнадцять років; значить, тепер вона має двадцять сім — чудовий вік, що позбавився вже юнацької зарозумілости і набув трішки тверезого досвіду. Такі метикування призвели мене нарешті до небезпечних висновків, і, кинувши в бік роман, я заглибився в останню розвідку з патології. Яке право мав я — нікчемний військовий лікар з хорою ногою і без статків — насмілюватись бодай би мріяти про такі речі? Адже міс Морстен була тільки ланка, тільки чинник — і нічого більше. Треба, як личить чоловікові, дивитися просто у вічі сумному майбутньому, а не дурити себе вигадками, витворами самої уяви.