якраз позад нас, вгромадилась одна з тих убивчих стріл, що ми їх так добре знаємо.
Холмс, посміхаючись, знизав плечима, а я, мушу признатись, мало не знепритомнів, згадавши про жахливу смерть, що цієї ночи пройшла так близько від нас.
Наш полонянин сидів у каюті проти залізної скрині, з-за якої він так довго й уперто змагався. Це був засмажений чоловік із сміливими очима. Його червоне, все в зморшках, обличчя свідчило за повне бідування та злидні життя на вільному повітрі. Випнуте вперед так, що позначалося аж під бородою, підборіддя було ознакою незламної завзятости. Йому мало бути коло п'ятдесяти років, бо його чорне, кучеряве волосся помітно взялося сивизною. Коли він сидів спокійно, обличчя йому не можна було назвати неприємним, хоч під гарячу руку насуплені брови та задерикувате підборіддя й надавали йому лютого вигляду. Поклавши на коліна забиті в колодки руки й схиливши на груди голову, він своїми блискучими очима дивився на скриню, що спричинилася до всіх його лихих пригод. Мені здавалося, що вся його поведінка виявляла не так гнів, як смуток. Одного разу я помітив навіть у його очах ніби-то іскру посмішки.
— Ну що ж, Смоле, — сказав Холмс, запалюючи сигару, — я дуже шкодую, що дійшло до цього.
— Я шкодую не менше за вас, сер, — щиро відповів той. Але я не думаю, щоб мені довелося метлятися на шибениці через нього. Богом свідчуся, що я не здіймав руки на містера Шолто. Це той клятий, маленький Тонга вистрелив на нього своєю пекельною стрілою.