уявив я собі, що належить менї або опустити столицю і осїсти десь на селї, або змінити цїлковито дотеперішний спосіб веденя житя. Вибрав я сю останню альтернативу, постановив винести ся з готелю і пошукати мешканє менше величавого на позір і менше дорогого.
Того самого дня, коли я дійшов до такого переконаня в базарі, нараз нагло учув я чиюсь руку на своїх плечах — відвернув ся я тодї побачив молодого Стамфорда, котрий був моїм помічником в шпиталю Bartsa. Вид знакомого лиця є дуже милим для самітного чоловіка серед великомійського гамору Лондону. В давних часах Стамфорд не був менї зовсїм так близьким приятелем, тепер однак повитав я його з радостю, а він рівнож, як здавало ся був утїшений стрічею. В радіснім запалї запросив я його на снїданє до Гольборна і за хвилю всїлисьмо до дорожки.
— Що стало ся до біди, Ватсон? — запитав Стамфорд з нетаєним здивованєм, коли їхалисьмо гамірними лондоськими вулицями. — Вихудлисьте, як хорт, а почорнїлисьте мов сьвята земля.
Оповів я йому свої пригоди і власне кінчив, коли сталисьмо у цїли.
— Бідний! — сказав тоном співчутя. — А що-ж робите тепер?
— Шукаю помешканя — відповів я — силую ся розвязати загадку, чи можливо є знайти вигідне місце за якусь розсудну цїну.
— Незвичайна річ — замітив мій товариш; — вже нинї другий чоловік говорить до мене в сей сам спосіб.
— А хто був перший? — запитав я.
