— Що воно за людина, що не боїться болю?
І побіг до свого господаря.
Нікій допіру вийшов з купелі. Вродливі рабині розтирали йому тіло стрижилями[1]. Це була хупава й сміюча людина. Вираз м'якої іронії значив йому обличчя. Уздрівши ченця, Нікій підвівся й пішов назустріч йому з широкими обіймами.
— Це ти, — гукнув він, — Пафнутію, мій співучню, мій друже, мій брате! О! я пізнаю тебе, дарма що ти більше подібен на тварину, ніж на людину. Обійми мене. Чи пригадуєш ти той час, коли ми вкупі вивчали граматику, риторику та філософію? Тебе вже тоді мали за людину дикої й похмурої вдачі, але я любив тебе за твою чудову щирість. Ми казали, що ти дивишся на всесвіт очима дикого коня, а тому не диво, що ти такий підозріливий. Тобі трохи бракувало атицизму[2], але твоя щирість була необмежена. Ти не дбав ні за гроші, ні за життя. Ти мав чудні здібності та своєрідний розум, що цікавив мене безкінечно. Заходь-же в добрий час, мій любий Пафнутію, по десятьох роках розлуки. Ти покинув пустиню, ти зрікаєшся християнських забобонів і відроджуєшся до колишнього життя. Я відзначу цей день білою галькою.
— Кробіло й Міртало, — додав він, звертаючись до жінок, — напахчіть ноги, руки й бороду моєму любому гостеві.
Вони вже несли, посміхаючись, глечик, шклянки та металеве свічадо, але Пафнутій спинив їх владним рухом руки і спустив свої очі, щоб не бачити рабинь, як ті були голі. Тимчасом Нікій давав йому подушки, запрошував до різних страв та питва; але Пафнутій прикро відмовився.
— Нікію, — мовив він, — я не кинувся того, що ти хибно взиваєш християнськими забобонами, а що
