і згортались у клубок. І — неймовірна річ! присутніх теж охоплювало шаленство, і вони корчились, мов епілептики. Ченці й прочани, чоловіки, жінки, валялись, бились усуміш, вигнувши члени, з піною коло рота, ковтаючи жменями землю та пророкуючи. А Пафнутій, з височіни своєї колони, почував, як тремтить йому тіло, та гукав до бога:
— Я цап відпущення і беру на себе всю погань цього люду. Тому, господи, тіло моє повне грішних прагнень.
Що-разу, коли який хворий ішов, одужавши, присутні вихваляли його, пишно несли й кричали не вгаваючи:
— Ми бачили що-йно нове сілоамське джерело.
Вже сотні милиць висіло на чудесній колоні; вдячні жінки чіпляли на неї вінки та обітні ікони. Греки креслили на ній майстерні вірші, кожен прочанин вирізьблював там своє ім'я, і незабаром вона вкрилась заввишки з людський зріст безкрайністю латинських, грецьких, коптських[1], пунічних, єврейських, сирійських літер та магічних знаків.
Коли настало великодне свято, в цьому чудесному місті збилося стільки люду, що старим людям здавалось, ніби повернулись часи античних містерій. На розлеглому просторі змішались і переплутались строкаті убрання єгиптян, бурнуси арабів, білі запони нубійців, короткі кереї греків, римські тоги з довгими згортками, бурки й кармазинові штанцята варварів та туніки перелюбок, гаптовані золотом. Завинені жінки проїздили на ослах, і їм попереду чорні євнухи прокладали дорогу киями. Акробати, розстеливши на землі килим, показували спритність штуки та зручно жонглювали перед колом мовчазних глядачів. Заворожники змій, витягнувши руки, розгортали свої живі пояси. Вся ця юрба мінилась, блищала,
- ↑ Коптська мова — була мовою єгипетської людности в II–XVII ст.ст. З X ст. її почала вибивати арабська мова, і вона, кінець-кінцем, зникла зовсім.
