„Засіданє“… Судили стару бабу за те, шо вона з-під церкви дошку вкрала.
„Старший брат церковний, Василь, почав говорити.
— От не знаю, чи то в четвер, чи в пятницу та прибіг до мене писарчин парубок. Ой, каже, вуйку (дядько), я видів, як стара Романиха з-під церкви дошку несла. Пішов я на другий день під церкову тай якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінниці лишилися. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то зпід церкви рунтати?…
Всі радні мовчали, бо хто то надіяв би ся, що стара Романиха та злодійка. Ніколи по селі не було за неї чутки, аби вона крала.
За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синїм лицем. Станула коло дверей тай почала борзо крізь плач говорити:
„Я, газдики (господарі), вкрала ту дошку, таки украла, аби знали, як мене мій син на старість обсербує! Та я в хаті не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сижу на печи тай замерзаю. Цілому селові шию та пряду, та й пальці мені деревіют… Та ще кілько я зашию, аби душу погодувати — нема грейціря (гроша) на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місяць не подивится. Аби увійшов та: „бісе чи чорте, шо ти дієш?“…
— Але зпід церкви красти? Таже ваші гони, жінко вже недовгі та памятайте і на тот бік, абисте що принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати, ані бити, лишень дасте лева (австрійського карбованця)
