ворит: вернися, Антоне, до хати, вернися, мой!“
І здається йому, що не тільки він плаче, а як вийшов, то й „вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає (нашептує), а вони сльозу за сльозою просікають. Заплакала за мною хата. Як дитина за мамою — так заплакала“…
А от ще оден малюнок цьогож письменника. І в ньому оплакує він народню неграмотність. Росповідає дідуга якийсь, що нема в нього хліба межи діти тай пішов він у банк позичати грошей. Тай питають у нього:
— А вмієш, старий, писати?
— Ей, де пане! У школі мене не вчили, у війську не був я, тай цілком сліпий.
— То мусиш підписуватись у нотаря.
— Я, прошу, покладу знак своєю рукою, адї хрестик, а ви підпишіт…
— Не можна, каже, на векселях хрестів класти“…
І довелося з кінцем кінців дідові вже дома маленьку дівчину прохати: „Ти, Доцько, діда навчи підписати наймення, най дід панам (підписуючим) горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити“…
І як би не та Доця, шо за плахтиночку діда вчить, то щоб сталося з голодними дітьми?!…
І нема такої біди мужицької, котраб не знайшла собі відгомону в душі Стефаника. Злодійство, до котрого часто змушені бувають у нас люде, викликає в його жаль до людей. Про це каже він в оповіданні своїм
