Твори
Василь Стефаник
Підпис
Львів: Українське Видавництво, 1942

ПІДПИС


Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було мляскання губів, як ґазди мочили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.

— Доцю, ня, а подивиси, як воно віглєдає?

— Ще чепірнате, таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.

І ґазда пхав олівець в рот і зачинав знов писати.

— Ануж-ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, шо я написав.

— Павло Лазиренко.

— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаст?

— Хто вчений, та й кождий.

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

— Ануж-ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився і слинив олівець.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів; її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

— Мой, ґазди, та лишіт трохи на завтра, таже груди вам потріскают.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

— Вішукав-єм вам добро, та й маєте мині подєкувати, а Доци маєте дарунок купити.

— Та хто вас на таке вгараїв?

— Біда мене на це нарадила.

— Яка біда?

— Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

— Таже всі знаєте, шо-м на горівку не в'єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.

— Як стара?

— Ви мой і молоді і вчєтеси, вижу, письма, та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: „Мой, старий, таже муки нема лиш зо дві мищині в міху“. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.

— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: Не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.

— Ґрунт маєш?

— Є, пане, таже без ґрунту сегодни ніхто не даст.

— А стоїт на тобі?

— На мині.

— Табуля чиста?

— Гет все чисто.

— Довги маєш?

— Та дес межи жидами є, не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину і жидам рот заткаю.

— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

— Та коли прийти на то посідзенє?

— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.

— Вібачєйте мені, пані, бо я не порозумів а папері аді гезди. Та й вітєг з пазухи та й подав. Там, кажу, дес є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, то́му не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него та й каже: За тиждень прийди.

— Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, шо є гроші хвалені.

— А вмієш, старий, писати?

— Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

— То мусиш підписуватиси у нотаря.

— Я, проши, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт…

— Не можна, каже, на векслєх хрестів класти…

— А я в гадках став. Це, як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю, та й того капітану мало шо мині лишитси.

— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіт своє порекло на письмі покласти.

— А хоть ти — злодюга вічна і помийник жидівский, але слова добрі маєш, погадав-єм собі та й побіг далі.

— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

— Несу я ті гроші додому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій, то злодій, але слушні слова говорит. Аді, рвут шкіру, здоймают, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому шо несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шо раз тісно.

— Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці. „Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…“

— Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, траба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачєти.

— Та вже не мемо — відповідали ґазди — та маємо вам подєкувати та й Доци, наші навчительці.

— Але маєте всі ї по дарункови принести.

— Таже певне…

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.