Твори (Стефаник, 1942)/Підпис
ПІДПИС
Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було мляскання губів, як ґазди мочили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.
— Доцю, ня, а подивиси, як воно віглєдає?
— Ще чепірнате, таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.
І ґазда пхав олівець в рот і зачинав знов писати.
— Ануж-ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, шо я написав.
— Павло Лазиренко.
— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаст?
— Хто вчений, та й кождий.
І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.— Ануж-ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівець.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів; її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
— Мой, ґазди, та лишіт трохи на завтра, таже груди вам потріскают.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
— Вішукав-єм вам добро, та й маєте мині подєкувати, а Доци маєте дарунок купити.
— Та хто вас на таке вгараїв?
— Біда мене на це нарадила.
— Яка біда?
— Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
— Таже всі знаєте, шо-м на горівку не в'єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
— Як стара?
— Ви мой і молоді і вчєтеси, вижу, письма, та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: „Мой, старий, таже муки нема лиш зо дві мищині в міху“. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: Не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
— Ґрунт маєш?
— Є, пане, таже без ґрунту сегодни ніхто не даст.
— А стоїт на тобі?
— На мині.
— Табуля чиста?
— Гет все чисто.
— Довги маєш?
— Та дес межи жидами є, не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину і жидам рот заткаю.
— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
— Та коли прийти на то посідзенє?
— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.
— Вібачєйте мені, пані, бо я не порозумів а папері аді гезди. Та й вітєг з пазухи та й подав. Там, кажу, дес є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, то́му не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него та й каже: За тиждень прийди.
— Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, шо є гроші хвалені.
— А вмієш, старий, писати?— Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.
— То мусиш підписуватиси у нотаря.
— Я, проши, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт…
— Не можна, каже, на векслєх хрестів класти…
— А я в гадках став. Це, як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю, та й того капітану мало шо мині лишитси.
— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіт своє порекло на письмі покласти.
— А хоть ти — злодюга вічна і помийник жидівский, але слова добрі маєш, погадав-єм собі та й побіг далі.
— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
— Несу я ті гроші додому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій, то злодій, але слушні слова говорит. Аді, рвут шкіру, здоймают, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому шо несеш?
На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.
— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шо раз тісно.
— Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці. „Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити…“
— Та й навчила, та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, траба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачєти.
— Та вже не мемо — відповідали ґазди — та маємо вам подєкувати та й Доци, наші навчительці.
— Але маєте всі ї по дарункови принести.
— Таже певне…
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.