якої, оздоблений самоцвітами, був вартий коло 200 пістолей. Навіть підчас найбільших злиднів Атос не згоджувався ані продати, ані заставити її. На цю шпаду завжди зазіхав Портос. Він охоче віддав би 10 років життя, аби вона належала йому. Тут же висів старовинний портрет вельможі з орденом. Вельможа мав з Атосом щось спільне, якусь родинну подібність. Очевидно, цей великий пан, кавалер королівських орденів, був його предок. Нарешті, на коминку стояла скринька, багато оздоблена і з гербом, таким, як на шпаді та на портреті, що зовсім не пасувала до решти обстави кімнати. Одного разу він відкрив її при Портосі, і той міг упевнитись, що там були тільки листи та папери; безсумнівно, любовні листи й родинні папери.
Портос мешкав у занадто просторій і на позір занадто розкішній квартирі на вулиці Старого голубника. Приятелі ніколи не заставали його вдома, бо він нікого до себе не запрошував, і ніхто не міг уявити собі, які скарби переховувались під цією розкішною зовнішністю.
Араміс займав невеличке помешкання, що складалося з будуару, їдальні та спальні. Ця остання, як і інші кімнати, містилась на першому поверсі, виходила в маленький садок, свіжий, зелений, тінястий й непроникливий для сусідських очей.
Як улаштувався Д'Артаньян ми вже знаємо. Познайомилися ми і з його льокаєм — паном Пілянше. Д'Артаньян, занадто цікавий, вживав усіх заходів, аби довідатись, хто такі в дійсності Атос, Портос і Араміс, бо під цими запозиченими іменами кожний з молодих людей ховав своє шляхетське прізвище; особливо Атос, що в ньому ще за милю чути було вельможного пана. Він звернувся до Портоса, щоб довідатись про Атоса, і до Араміса й Атоса, щоб узнати про Портоса.
На жаль, Портос знав про життя свого мовчазного друга тільки те, що було відомо й усім. Переказували, що він був нещасний у коханні і що якась жахлива зрада отруїла йому життя.
Щодо Портоса, то, за винятком його справжнього ймення, відомого, як і ймення його товаришів самому панові Де-Тревію, життя його не мало нічого таємного. Він був гонористий, нескромний і його було видно наскрізь, як скло.
Араміс, здавалося, не мав жадних таємниць, а насправді був повний їх. Він мало відповідав на запитання про інших і уникав розмови про себе.
Як не домагався Д'Артаньян, та ні про що більше йому не пощастило довідатись. Він поклав тимчасом вірити всьому, що казали про їхнє минуле, сподіваючись у майбутньому здобути вірніших та докладніших відомостей.
