— Зпочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не вистачило, дуже бідували. По степах їли: катран, козельці, бабки, гірчак та земляні горіхи, по балках: щавель, паслін та полуниці, по байраках: груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Иноді й мед диких бжіл по скелях знаходили… А тільки без хліба дуже тяжко… Я так ще якось терпіла, а от тато прялю так захляли, що вже ледве ноги волочили. Дичини скрізь було багато, та стріляти не було чим. Були б, мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан[1], що його саме тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше стало.
— Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі маєш!.. — сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.
— Де там!..
Дівчина знову зажурилася.
— Куди ж тепер ми подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер зруйновано, то вже немає нам захисту. Доведеться таки дістатись татарам у неволю.
— Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде нова Січ.
— Коли б же я була козаком, — сказала Катря вже жартовливо, — тоді я побраталася б з тобою, та й жили б разом у Січі.
- ↑ Тарпан — дикий кінь. У ті часи диких коней багато водилося по запорожських степах.
