Був день 27. лютого 1915 року. Цей день істнував в календарях цілого світа, в життю людий земської кулі, скрізь, де жили і думали люди, але на бескидському фронті його не було. Подумайте тільки — згинув день, пропав! В цілому світі він був, на Бескиді не було. В календарях його зазначували, а на високих верхах він не істнував. Пропав день, пропав безповоротно.
Такі випадки не рідкі на війні. Люди не тільки тратять рахубу днів, але й тижнів, місяців. Затягнені в бій, вони робляться живими автоматами, тратять над собою контролю, гинуть їх бажання, ідеали, мрії. Думки звужуються до одної — неясної, що міститься в короткому слові: жити. В голові витворюється такий-же хаос, як і в їх окруженню. Людина зливається своїм організмом з полохливими вистрілами рушниць, з вибухами гармат, з стонами і криками. І коли людина робиться в війні скаженим звіром, коли стає неподібна до себе, то цьому не винувата вона. Вона безпомічна-жалюгідна комашка. Вона соломинка, яку крутить вир кровавої повіні. Убивання людий, братів по крові й кости, це півсвідомі вчинки, це страшний-живий сон, в якому не істнує ані милосердя, ані повна свідомість, ані маленька згадка про мирне минуле. Бо хіба-ж
