— Не кортить, — мовив Гривко.
— Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! — крикнув на нього Вовк. — Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді, будь певен, поти твойого життя!
— Га, що ж діяти — мовив Гривко. — Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я те й знав, що наша приязнь недовговічна. Але пам'ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти й підвести на біду.
— Ах, ти собаче покоління! — лютував Вовк за ворітьми. — Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш! А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди й розірвемо на шматочки.
З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої ґаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить:
— Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі?
— Розуміється, розуміється, що стану! — відповів Ведмідь. — Цьому драбузі варто вже раз доїхати кінця.
Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана.
— Слухайте, стрику Пориличу, — мовив Вовк. — Станьте мені до помочі! За три дні
