„Тут нас сонце припікає,
Ба вже й голод дотискає,
Аж тут зирк, Лоша пасеться!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж гострить зуби,
Шкура вся на нім трясеться.
„Сів бідняга, важко сапа.
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти же вона не дасть,
Каже Вовк: „Піди, Микито,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?“
„Я пішов, вклонивсь їй низько.
„Що, матусю, пасовисько
Тутки маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок[1]!
Чей[2] його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?“
„Що ж, купуйте, люди Божі!
Я й не що великі гроші,
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,
Це тобі ціна якраз“.
„Ну, та я не в тім'я битий
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг,
Та й кажу: „Спасибі, мати,
Та не вмію я читати“.
І до Вовка знов побіг.
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956).djvu/146
Цю сторінку схвалено
