трясуться, що ось-ось висмикнеться йому з пальців та слаба підпора, якої вони держаться, і що його тіло, звішене в повітрі, гримне вниз на подвір'я на кам'яний поміст. Щось немов кліщами стисло його за серце, але й цим разом він не стратив притомности. Добуваючи останніх сил, опираючись ліктями о ринву, він почав звільна підтягати вгору звішене з даху тіло, поки не станув у ринві колінами. Тепер уже був безпечний, упасти не міг так легко. Та власне в тій хвилі відчинилося неподалік вікно від тюремного піддашшя, з нього блиснуло світло лихтарень, а в тім світлі замиготіли люфи карабінів і показалася насамперед вусата голова ключника Спориша. Він у тій хвилі побачив Панталаху, що сидів на почіпки на краєчку даху. Панталасі видалось навіть, що чує шепіт молитви, якою та «гінча собака» дякує Богові за те, що їй таки вдалось винюхати та догонити арештанта.
— Пес, пес! — шептав сам до себе Панталаха, і сліпа злість іще сильніше почала приливати та клубитися в його грудях.
— Панталахо! — крикнув майже благальним голосом ключник, вилазячи віконцем на дах і простягаючи руки до Панталахи, — бійся Бога, чоловіче, що ти робиш? Чи не можеш уже спокійно відсидіти тої решти декрету?
— Авжеж не можу, коли тікаю! — відбуркнув понуро Панталаха.
— І що ти собі думаєш з тим утіканням? Одинацять раз уже ти пробував
