— Ну, тепер з тебе цілий арештант, нічого тобі не хибує, лиш палкою в лоб! — зажартував сміючися поліціянт, котрий приніс для Івася арештантський мундур, а тепер, забравши його комінярське шмаття, побіг назад сходами на долину.
А Панило все ще ревідував та ревідував Завадовського. Він, видно, наперед сказав собі, що у цього «злодія» мусить «щось» бути і що він мусить оце «щось» найти. Але дармо він обшарив усі кишені, обмацав попід пахи, по грудях, попід коліна, — далі обшукав усі шви сурдута і камізельки, обшивку сорочки та штанів, — нічого не міг найти. Він став хвильку задиханий і лютий, — відтак крикнув пінячись:
— Визувайся, злодію!
Завадовський німий і послушний мов машина зняв діряві, старі черевики, далі скинув і онучки з ніг і став на коритері зовсім босий. Панило пірвав черевики і онучки і почав їм призиратися до світла. Але хоть і як довго призирався, фучав, мацав, поров шви та мняв шкіру в пальцях, то таки найти не міг нічогісінько.
— А, то злодій, бестія, зручний! — проворкотів він собі під ніс. — На, обувайся та марш до казні, ти скурвий сину! І так я уже через тебе стільки часу стратив! То дрантя прокляте, хороба би вас викришила!…
Завадовський знов німо і послушно обувся, після чого всі три арештанти під проводом одного поліціяна пішли на другий кінець довженного і тепер уже зовсім темного коритара, там забрали
