— Ну, то він мусить бути в селі! Може хто з селян сховав його. Я мушу дістати його в руки і не вступлюся з села, поки його не достану. Війте, завтра скоро світ ідіть, беріть моїх вояків і розвідуйте по селу чи хто не бачив його, а де би був хоч найменший знак, робіть ревізії, шукайте й мені дайте знати! Я тим часом кватирую в дворі. А вартові нехай мені пильнують уночі, щоб і жива душа не вискочила з села!
Та даремні були всякі пошукування й розпитування в селі: панича ніхто не бачив, ніхто не чув про нього. Аж переходячи попри хату Гната Тимкового, що стояла на високій збочі за потоком, війт нараз мов догадався чогось і, перейшовши кладку, потюпав під гору, поки дійшов на Гнатове обійстя, а ставши коло вікна, застукав костуром у варцаб[1].
— Гей, ви, Гнате! Дома ви? — крикнув.
— Дома, — обізвався голос із середини.
— А вийдіть но, щось вам маю сказати.
Гнат надів кожух і шапку і вийшов із хати.
— Чи дома ваш парубок? — запитав війт.
Гнат пошкробався в голову.
— А на що вам його?
— Та треба. Пришліть мені його сюди.
— Та тяжко буде, пане війте, — мовив заклопотаний Гнат. — Десь як від учора пішов, так і досі нема.
— Як то нема? А де ж пішов?
— Та не знаю. Вечором жінка прийшла до мене до двору, каже: ходи, старий, бо десь Гриця нема. Я вже вечором сам і
- ↑ Варцаб — підвіконник.
