Мендель усе з більшою тривогою поглядав на Яця.
— Що, невже ви це направду, пане Яцентий? Не жартуєте?
— Або я знаю, — відказав хлоп понуро, — може й жартую.
— Ну, а як же буде з ґрунтом? Продаєте?
— Як до ціни прийде, то й продам.
— А яка ваша ціна?
— То, бачите, так. Маю шість морґів: два тут близько коло хати, а чотири он там далі, на Водянці. Ті чотири я готов вам продати по 150 ринськик за морґ.
— Ті чотирі? А на якого дідька мені тих чотирьох? Адже на Водянці ніхто не копає.
— А хто знає, може й там скарби лежать.
— Е, я на „хто знає“ не купую. Ну, а ті два по чому?
— Тих двох не продаю. Ті два для себе задержу.
— Як? Для себе? А вам їх на що?
— То вже в тім моя річ.
— Та ні бо, пане Яцентий, не жартуйте! Що хочете за ті два морґи.
— Ні, сторгуймо тамті чотири.
— На що мені тамтих чотирьох? Пустопаш, будяччя, що я з ним зроблю? За ті два дам по сто ринських.
— За тамті чотири візьму, як від вас, по сто сорок, — сказав Яць із правдивим хлопським упором, — а про ті два навіть говорити шкода.
— Ну, то чекай же, дурню, на чорта лисого, що тобі за тамті дасть по сто
