і сам станув німий і випростуваний у «штелюнку»[1] обік мене. Пан староста сидів при своїм урядовім столі на супротилежнім кінці досить просторої кімнати і писав щось. Здавалося, що він дуже затоплений у якійсь вельми пильній праці, бо пройшло кілька мінут, поки здужав відірватися від неї і обернутися до нас лицем. Усе ще обернений до нас плечими, а тільки зирнувши зизом і не рушаючися з місця, він озвався чи радше буркнув:
— Прошу ближче!
Ми з шандарем поступили кілька кроків ближче до нього.
— Як називаєтеся? — запитав пан староста, що тим часом устав був із крісла і змірив мене своїм орлиним зором від ніг до голови.
Я відповів на його питання.
— Можете йти, Бордуляк, — промовив він, обертаючися, до шандаря, — але зачекайте там у сінях.
Шандар салютував по військовому, зробив гостро військове «kehrt euch»[2] і пішов.
Пан староста поступив пару кроків до мене. Його лице було зовсім супокійне, лише стиснені уста виявляли тверду рішучість.
— П-гане — промовив він до мене таким голосом, яким можна би було промовити до сумління глухо-німому коневі — як ви
