Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 19. Переклади (1960).djvu/386

Із цього осяйного не подасть У ту горючу,—але Бог позволить Бодай спасти грядущі покоління, Не буде більш проклятихі Світоч ясний Всіх освятить. Ах, час велить спішитись Панує в світі зло; Ісус удруге Кона кривавий; все на світі підле, Все зле, все скривлене; щохвиля гріх, Мов дерево фатальне, випускає Нову гіляку… Бог колись до себе Нагнув той конар, та на горе, Єва Його аж до людських уст прихилила. Пропала віра. Все жиди відщепи, Ченці, що заповіти поламали, Бегарди, манахині, що волосся Відрощують; цей вириває хрест, Той виплював причастя. Гине віра У блудах, мов лілея у кропцві. І папа на колінах—перед ким? Чи перед Богом? Ні. Людини він Боїться: Цезаря. Ще хвиля, й Рим, Підвладний королям, слугою буде Ниневії. Ще крок—і світ пропав. Та ось я йду. Я тут. Несу з собою Розпал, задуму… Я подму на стоси Спасительні. Земле, ціною м'яса, Я душу викуплю. Несу з собою Рятунок, лік чудовний. Слава Богу! І радість всім! Серця, твердії скали Розпадуться. Всю землю я покрию Кострами, всю її зворушу криком Могутнім з „Битія“: Хай буде світло! І скрізь побачуть блиск печей огнистих: Посію скрізь огні, головні, блиски, Грань—і понад містами запалають Автодафе величні, невимовно