Декорація та сама. День. У печі горить. Микола парить березове пруття і крутить ужівки. Анна то порається коло печі, то помагає йому
Микола. Ну, держи добре, не пускай! Крутить. Так. Тепер давай сюди. Хай його хороба спіткає з його латрами! Плюнув би чоловік на той заробок, а тут ні, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб він йому стікся[1].
Анна. Та чей[2] нині легше їхати, ніж учора. Бач, випогодилося!
Микола. Ага, випогодилося! А вчора замело зо шумом, що й сліду не найти. Ні, я таки не поїду сьогодні. І себе збавлю й худобу, а за що? Нехай він пропаде зі своїми латрами.
Анна. Та то певно, що ліпше не їхати, ніж по снігах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та не їхав!
Микола. Або що?
Анна. Та нічого. Але моє серце чує якусь біду. Яка мені нині погань снилася, то нехай
30
