чого викрику у стайні, і він звільна, нерішуче пішов у сад, голосно скрипнувши хвірткою та брязнувши клямкою.
У сальоні тим часом скінчилося пиття чаю, зі столу поспрятувано, гості одні курили, другі переглядали альбоми або сиділи на кріслах та канапах. Розмова йшли свобідна, різнобарвна й легка, поки пан Калясантій з Тадзем і д-ром Альфонсом знов не звели її на політичну тему.
— Все те дуже гарно, Кайцю, що ти нам говорив, — сказав Тадзьо, звільна цідячи слово по слові й пускаючи клуби диму з сигара, — якби не одна твоя хиба, дуже важна хиба!
— Яка? — скрикнув пан Калясантій.
— Доктринерство, любий мій, доктринерство. Пристрасть до пустих слів. Заслонювання практичних справ і відносин такими словами. Говориш: демократизм, а виявляєш погляди, проти котрих і ми нічого не маємо. При чім же тут демократизм, чи загалом якийнебудь „изм“? Говориш: народнє становище, а потім додаєш: поступ, XIX вік. Пощо тих фраз?
— Ну, Тадзю! Так дуже лишні вони не є, — промовив пан Калясантій.
— Не тільки лишні, але прямо шкідливі. Бо в них криється підхлібство для певних елементів, котрі супроти нас є прямо елементами перевороту. Бо, йдучи з такими словами в табір людей, котрі в них вірять, ти прямо робиш сам себе якимось Валенродом[1], а це значить, деморалізуєш сам себе.
— Ну, цього вже занадто!
- ↑ Валенродизм — зрадництво. Це слово склалося на основі головної ідеї Міцкевічевої поеми: „Конрад Валенрод“, а власне погляду героя поеми, Валенрода, що, мовляв, „одинокою зброєю невольника являється зрада“.
